пʼятниця, 8 червня 2012 р.

Віктор Мусіяка. Fata morgana народного суверенітету


Створена Руссо теорія народного суверенітету так само, як і теорія божественного суверенітету, виходить з ідеї, згідно з якою існує воля, котрій усі повинні коритися: Богу або Народу. Теорія народного суверенітету утвердилася в Європі й поширилася у світі. На сьогодні народний суверенітет утвердився як демократичний імператив у багатьох країнах світу.

Конституція України, попри всі наруги над нею, продовжує визначати народ носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні. Роль суверена, зацікавленого в тому, щоб людина визнавалася метою, а не засобом держави, здатен виконати тільки сам суверен — колективний суб’єкт, який представляє всіх правосуб’єктних громадян у країні.

Могутній конституційний статус українського народу-суверена багатогранний і передбачає, зокрема, що:

1) свою владу народ вільний здійснювати як безпосередньо (використовуючи вибори, референдуми та інші інститути прямої демократії), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; 2) виключно народу належить право визначати й змінювати конституційний лад в Україні; 3) ніхто не може узурпувати державну владу в Україні; 4) державна влада в Україні здійснюється на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; 5) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи повинні діяти лише на підставі, у межах повноважень і способом, які передбачені Конституцією та законами України; 6) українському народу на праві власності належать: земля — основне національне багатство, яке перебуває під особливою охороною держави, надра землі, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони; 7) у межах, визначених Конституцією, наділяти повноваженнями здійснювати право власності українського народу органи державної влади та органи місцевого самоврядування; 8) конституційні права і свободи громадян гарантуються і не можуть бути ліквідовані; 9) громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; 10) народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Це далеко не вичерпний перелік «граней» конституційного статусу народу-суверена, визначений Основним Законом держави.

Французька революція, завдаючи смертельного удару по божественному праву та законності, урочисто проголосила принцип суверенітету нації, водрузивши її на звільнений королівський престол. Інша річ, що революціонери не збиралися дотримуватися цього принципу, взявши іменем нації кермо державної влади у свої руки. Саме не повалення чинної влади, а заволодіння нею є законом будь-якої революції. Не є винятком з нього й Помаранчева революція. У 2004 році розбуджений народ повірив, що має шанс знайти політичну силу, здатну запропонувати йому надихаючі обрії майбутнього. У суспільстві з’явилася надія, що нова влада окультурить, приручить Мінотавра, перетворить володаря з надмірними амбіціями та апетитами на механізм, очищений від суб’єктивних уподобань, на безстороннього виконавця Конституції, необхідних і справедливих законів. На жаль, хоч би що декларували у хвилини піднесення народного ентузіазму революційні трибуни, вони прагнуть завжди, за всіх часів, зміцнення пійманої влади. В остаточному підсумку всі давно переконалися, що революції здійснюють не для народу і не в ім’я людини, а заради заволодіння владою. Народ довірливий і наївний, тому й розчарування гіркі.

Не менш руйнівні для держави і для всього суспільного організму антиконституційні перевороти, в результаті яких відбувається узурпація влади. Ситуація погіршується тим, що такі дії здійснюються за загальним сприйняттям легітимними державними органами влади, Конституційним судом (КСУ), президентом і т.п. У таких умовах народний суверенітет перетворився на віртуальні повноваження народу, заміщені реальним розпоряджанням органами державної влади шляхом своєрідного відкритого грабежу суверена без найменшого спротиву з його боку.

Важливий симптом нинішнього політичного періоду — серйозний перегляд ставлення населення країни до наявних політико-державних інститутів, до виконання прийнятих на себе ролей політиками та державними діячами.

Свого часу значна частина громадян вичерпала ресурс довіри до радянського правління, тому воно впало. Після сплеску надії на формування в Україні незалежної держави на чолі з істинно народною владою настав затяжний період первинного розграбування національного капіталу з усією відповідною моральною, загальнокультурною деградацією, втратою багатьох гуманістичних орієнтирів.

Наступний драматичний розвиток подій суспільство пережило, коли під солодкоголосою ліберально-демократичною риторикою було здійснено «реприватизацію» держави новими персонажами впереміж із «ветеранами» первинної приватизації та кримінального свавілля. Проте люди повірили в нові слова: «демократія», «лібералізм», «свобода слова», «права людини» тощо. Але знову були ошукані. Стан розчарування значною мірою визначив результати «найдемократичніших» в історії України президентських виборів. Два роки правління політичного режиму, який послідовно здійснює максимально доступну централізацію та концентрацію влади, сьогодні викликають явне розчарування і водночас крайнє роздратування мільйонів людей. Довіра громадян до влади — фундаментальна ознака демократії. Криза суспільної довіри до влади перетворюється на її ключову драму, базову причину багатьох суспільних гримас. «Демократія довіри» канула в Лету. Очевидне прагнення дедалі глибших масивів громадських рухів до «демократії участі та контролю». На противагу цьому влада розставляє підступні пастки «плебісцитарній демократії».

Розуміння та втілення демократії в українських суспільно-політичних реаліях, хоч як парадоксально, перетворилося на живильний ґрунт нестримного зростання влади. Цей процес перетворив українську владу чи не в найбільш великовагову в Європі за обсягом повноважень та рівнем безвідповідальності перед народом, що вже неможливо замаскувати під виглядом її зовнішньої простодушності. Саме за нинішньої форми демократії, коли народ без довіри ставиться до породженої ним влади, остання дедалі відвертіше починає його використовувати, набуваючи тотального характеру. На цьому тлі не видається перебільшенням думка видатного французького політичного мислителя ХХ століття Бертрана де Жувенеля про те, що «демократія є інкубаційним періодом тиранії». Ця перспектива очевидна на тлі збільшення розриву між нескінченним зростанням повноважень і засобів влади та можливостями громадського контролю за їх використанням. Актуальність розмови про природу та джерела нинішньої української влади, її відносин із суспільством і форми відповідальності перед ним перезріла. Але навряд чи є прийнятним поверхове ковзання по проблемі. Залишившись поза увагою, усвідомленням та глибоким проникненням суспільства в її природу, вона може постати перед ним у плоті нової редакції Основного Закону, над яким найближчим часом почне працювати Конституційна асамблея. Тоді протистояти її впровадженню в «тіло» Конституції буде досить складним завданням: не довелося б згадувати твердження зарозумілого англійського монарха Якова І: «Перед обличчям несправедливого порядку народу залишається безсловесно уникати гніву свого короля; він повинен відповідати йому тільки сльозами й зітханнями, прикликаючи в поміч тільки Бога». Через триста років після цього висловлювання ми ризикуємо опинитися в умовах схожого здійснення влади. Тому тема «влада—суверен» має залишатися центральною в усіх політичних, політологічних, соціальних і навіть психологічних дослідженнях. Їх доступність для сприйняття та розуміння громадянами повинна бути максимальною, а аргументи переконливими й чесними.

«У кожного з нас є воля до кращого, але маскується вона під нашими індивідуальними пристрастями, тоді як лише патріотична пристрасть здатна вселити в багатьох одну й ту саму — спільну волю», — казав Руссо. Заважають формуванню та прояву спільної волі народу ворогуючі між собою політичні угруповання, які розпалюють і гуртують групові інтереси та пристрасті «рекрутованих» прибічників, що забезпечує їм постійну присутність у владі. Так воля «всіх» членів політичних угруповань та їхніх соратників стає вищою за волю «всього народу», право на володіння та декларування якої визнається в усіх випадках за черговою політичною командою (більшістю, коаліцією, партією), котра заволоділа інструментом влади. Практика міжпартійної боротьби завершилася створенням такого механізму реалізації народного суверенітету, коли вибори перетворилися на плебісцит, із допомогою якого цілий народ віддає себе під управління команди-переможниці. Бертран де Жувенель звернув увагу на те, що «теорія божественного суверенітету призвела до абсолютної монархії, тоді як теорія народного суверенітету веде спочатку до суверенітету парламенту, а в остаточному підсумку — до плебісцитарного абсолютизму». Україна за коротку історію своєї державності пройшла практично всі названі форми правління, ґрунтуючись на принципі «народного суверенітету». В українському політичному контексті «народний суверенітет» перетворився на універсальний принцип забезпечення функціонування «плебісцитарного абсолютизму». Влада, посилаючись на волю народу, перетворилася на владу над народом.

Вирішення проблеми відносин «влада—суверен» необхідно бачити не тільки в пошуку механізму формування, а й, тим паче, в реалізації «суверенної волі». Критичного погляду заслуговують і взаємовідносини між державою та індивідуумом. Влада воліла б мати справу виключно з громадянами, але не з їхніми об’єднаннями, громадами тощо. Мірабо, автор Декларації прав людини і громадянина, казав королю: «Ідея створити єдиний клас — клас громадян — сподобалася б Рішельє. Ця рівна поверхня полегшує здійснення влади». Залишити громадянина (людину) сам на сам із владою — її жадана мета, як видно — з часів досить віддалених.

Поняття «народ» і «держава», не кажучи вже про поняття «батьківщина», дедалі більше відходять у сферу політичних абстракцій, що мало важать для конкретних особистостей, які так і не відчули себе громадянами Української держави. Найгірше те, що цей вірус уразив можновладців. Дії влади відверто спрямовані на відчуження у людині почуття спільності, єднання з мільйонами таких самих громадян. Ретельно вихолощуються надособистісні цінності, які єдині здатні викликати справжнє подвижництво, масові ініціативи та ентузіазм у різних сферах людської діяльності. Практично зникло усвідомлення того, що твоя праця, готовність до терпіння або навіть героїзм потрібні не тільки тобі, але й Батьківщині. Дедалі менше «диваків», готових до служіння Народу і Державі. Не в останню чергу й тому, що відсутнє чітке уявлення — що ж є народ і чому треба служити цій державі (тобто — владі).

Не можна не бачити, що звільнення громадянина від усіх можливих пут державного втручання в соціальні зв’язки вкидає суспільство в хаос ігор егоїстичних інтересів і сліпих пристрастей, що фатально підштовхує владу до встановлення зловісної тиранії. Десь лише намацується резон у ролі моральної та іншої соціальної влади, своєрідно, але зримо здатної орієнтувати, обмежувати і, водночас, захищати людину в її протистоянні з владою, зберігаючи цивілізованість суспільства.

Народ давно, як мінімум, здогадується, що в його державі мало відповідності між офіційною (писаною) конституцією і т.зв. живою (тією, що діє насправді) неформальною конституцією. Але якщо він (суверен) завдасть собі клопоту бодай перед черговим «волевиявленням» співвіднести «букву» офіційної Конституції і її втілення, її «живий дух», який так щедро спускає влада, перед ним постане, без перебільшення, апокаліптичний образ держави української.

Для цього достатньо побіжно звернутися до реального змісту перелічених повноважень народу-суверена.

Вибори в парламент і в органи місцевого самоврядування — класична форма як безпосередньої, так і представницької демократії. Шестірні колосальної машини влади час від часу «змазуються» волею 25—30 мільйонів громадян України, які перетворюються в сукупності на один день за п’ять років на суверена.

У перші роки незалежності народ вибирав до органів влади і місцевого самоврядування людину — речника думок і носія інтересів: приватних, колективних (корпоративних), загальнодержавних. У Верховній Раді і місцевих радах незалежні особистості утворювали еліту, яка шляхом обміну думками визначала інтереси громадян, громад і держави, узяті під захист Конституцією.

Якби і надалі в боротьбі за владу брали участь носії лише просвітницьких ідей, які виражають інтереси, які охороняються і захищаються Конституцією, можна було б прагнути легалізувати носіїв влади виключно в результаті відкритої боротьби таких ідей. Сьогодні ж у більшості випадків допускається змішування думок та інтересів. У результаті влада перетворилася на безцінну іграшку, як правило, перекручених інтересів, що прикриваються личиною пристойних думок на тлі розпалювання невтримних пристрастей у боротьбі за збирання голосів більшості, своєрідного арбітра в тому, у чому вона часто некомпетентна.

Народу пропонують обирати не особистостей, а політиків, наповнюючи парламент і раду носіями корпоративних інтересів.

У списки партій на вибори рекрутуються здебільшого не найкращі, а найбільш слухняні, вірні, готові бути не якісним, а кількісним поповненням парламенту і рад. Чи ж це не приниження народу, виборців, обраного? Але такий порядок уже перетворено на систему.

Після антиконституційного перевороту 2010 року вибори остаточно перетворилися на плебісцит, у результаті якого цілий народ віддає себе в управління однієї політичної команди на чолі з «республіканським монархом».

Другою формою безпосередньої демократії і способом реалізації народного суверенітету є референдум (всеукраїнський і місцевий). Можновладці не спромоглися упродовж шістнадцяти років прийняти закон про референдум, який відповідав би Конституції, хоча бажання освятити волею народу ті чи інші ідеї виникало неодноразово. Досить згадати гарячкові спроби протягнути такий закон улітку 2010 року, коли намагалися «відновити» дію первозданного тексту Конституції всенародним голосуванням, хоча й такий шлях вимагав не одномоментного рішення, якщо керуватися роз’ясненнями КСУ. Дякувати Богу, не вистачило ні розуму, ні хисту. Розв’язали проблему простіше: відомим актом того ж таки КСУ.

Доречно нагадати, як попередній президент антиконституційно проігнорував підтверджений ЦВК факт наявності більш ніж необхідної за Конституцією кількості мільйонів підписів громадян, зібраних під вимогою проведення референдуму щодо питання про вступ до НАТО. Можливо, що за місяці, які передують референдуму, народ був би готовий сказати «Так!». Але оскільки український народ теж може помилятися, лідер нації вирішив, про всяк випадок, що він єдиний знає, у чому благо народу: «хозяин—барин».

Не виключено, що навіть у недалекому майбутньому референдум буде використовуватися для легалізації хтозна-якого політичного режиму, хтозна-якої мови або союзу. Хоча, як казав відомий керівними жестами колега-парламентарій: «Народ розумніший за всіх нас, тут присутніх». Історія Європи зберегла свідчення про багато темних завулків, у які заводили різні народи за їхньою ж волею — у результаті референдумів. Але ігнорувати право народу на референдум — антиконституційно позбавляти суверена права голосу і права дії, що належить йому за походженням.

Формула Конституції: «Виключно народу належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні» — була предметом вивчення КСУ, який так і не запропонував роз’яснення того, чим, власне, є «конституційний лад». Підозрюю, що положення розділів 1, 3 і 13 Конституції окреслюють лише основи конституційного ладу України. Загалом конституційний лад визначається, очевидно, усім текстом Конституції. Тому, якщо керуватися Основним Законом, саме все, що стосується названих розділів, має проходити легітимізацію волею всього народу за допомогою референдуму.

Неодноразово, з посиланнями на це повноваження народу, були реальні спроби змінити конституційний лад шляхом внесення змін до Конституції або прийняття нової конституції іменем народу. Ця небезпека жевріє і сьогодні.

Категорія «узурпація влади» стала стабільно присутньою в українському політичному лексиконі з 2005 року. У 2007 році президент, єзуїтськи спекулюючи «волею народу», здійснив реально перший антидержавний переворот, видавши кілька указів про дострокове припинення повноважень парламенту, паралізувавши діяльність єдиного органу законодавчої влади. Видавалися десятки указів, що містили антиконституційні положення.

У 2010 році нинішній гарант Конституції напередодні пріснопам’ятного рішення КСУ заявив, що виконає «будь-яке рішення» суду. Оскільки вислів «будь-яке» допускає і «антиконституційне» рішення, слова гаранта Конституції відверто стимулювали, а не застерігали від винесення відомого вердикту. Непряме підтвердження цього — збільшення кількості «заслужених юристів» і орденоносців. З другого боку, якщо хтось зацікавиться колись (в історичному аспекті) когортою учасників цього дійства, визначити їхній склад буде не важко.

Особливе місце серед усіх повноважень, що характеризують статус народу-суверена, належить праву власності українського народу на землю (основне національне багатство), яке перебуває під особливою охороною держави, надра землі, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, розташовані у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Володіння природними ресурсами — найважливіша ознака народного суверенітету. Серед усіх об’єктів права власності українського народу земля — основне національне багатство — «перебуває під особливою охороною держави». Так визначає Конституція (ст. ст. 13, 14) її статус. Україна володіє потужним потенціалом ресурсів: 60,3 млн. гектарів земель, з них 70% — сільськогосподарські угіддя.

Хоч як дивно, але за безумовного визнання конституційного принципу народного суверенітету багатьма ставиться під сумнів сама можливість існування такого правового явища, як право власності українського народу. Ця позиція знайшла своє відображення і в Земельному кодексі, що робить його в цій частині антиконституційним. Зміст ст. 13 і 14 Конституції є єдиним правовим засобом, завдяки якому земля, її надра та інші природні об’єкти ще залишаються, нехай сьогодні й суто формально, у руках українського народу. Дедалі жорсткішим стає напір суперлібералів, як місцевих, так і закордонних, що підточують цей моноліт: землю та інші ресурси прагнуть якнайшвидше вкинути в ринковий казан. Ситуація вкрай нестабільна, тримається виключно на силі інерції. Тут присутня власна «ресурсна» соціальна база — широка верства впливових осіб і груп, що отримують із землі та інших ресурсів чималу вигоду. Це не тільки олігархи, латифундисти і чиновництво вищого державного рангу. Практично вся нинішня державно-політична еліта зацікавлена відкрити національні засіки.

Юридична природа права власності українського народу на землю та інші природні ресурси дотепер не отримала належного механізму реалізації, і зрозуміло — чому. Сьогодні необхідно забезпечити головне: тільки народ як власник має визначити подальшу долю орних земель. І зробити це належить виключно через референдум — такий порядок зумовлений конституційною суверенною природою цього права. Держава в цих відносинах —  агент, зобов’язаний діяти в інтересах українського народу-принципала.

Земля і вміст надр України, до яких дотяглися і вже по-хазяйськи їх освоюють зацікавлені особи, визначають сьогодення і майбутнє народу та держави більшою мірою, ніж ідеологічні маніпуляції політичних лідерів. Земельно-геологічний фактор задає жорсткий азимут руху політичних процесів у державі. Відомо, що багаті ресурсами країни супроводжує т.зв. «ресурсне прокляття» — нездатність скористатися зі своїх природних скарбів. Джордж Сорос вважає, що «ресурсне прокляття» обумовлює дію трьох самостійних факторів: 1) негативний вплив на розвиток інших галузей економіки (т.зв. голландська хвороба); 2) руйнівний вплив на економіку постійного коливання світових цін на сировину і продукцію з неї; 3) істотний вплив на політичну ситуацію в країні. Оцінюючи фінансово-економічну і політичну ситуацію в державі, доводиться погодитися із Соросом: його висновки цілком можна застосувати і до української ситуації.

Для України, як і для інших «ресурсних» держав, природною є масштабна диспропорція між сукупним багатством олігархів, які розпоряджаються природними ресурсами країни, та масовою бідністю. В умовах відсутності реальних механізмів захисту права власності українського народу, неналежним виконанням державою (що те саме — владою) своїх агентських обов’язків перед принципалом, олігархи знають, як заволодіти максимально можливою економічною та політичною рентою. Звідси — ресурсне прокляття (і тут правий Сорос), у своїй основі проблема політична: це прокляття діятиме, допоки природні ресурси не повернуть народу.

Цивілізований спосіб забезпечення реалізації народом своїх суверенних прав тісно пов’язаний з належним функціонуванням судової системи. Те, що відбулося і відбувається в судовій системі останні роки, це деградація та дискредитація самої сутності юстиції. Про КСУ говорити зневажливо, на нещастя, стало ознакою гарного тону, хоча це жахливо й сумно. Тектонічні зрушення у статусі суддів, різних органів правосуддя свідчать про подальшу ізоляцію цієї системи від парламентського впливу та орієнтацію на зовнішню ізоляцію з єдиним центром впливу під гаслами забезпечення незалежності суддів і забезпечення їх сучасними процесуальними засобами. Ухвалені закони, які встановили систему судоустрою та сьогоднішній статус суддів, новий КПК із низкою антиконституційних положень, нові й нові зміни в інші закони покликані завершити формування остаточного «дизайну» судової системи. Особиста участь народу у відправленні правосуддя, гарантована Конституцією, «забезпечується» ліквідацією такого «радянського атавізму», як інститут народних засідателів і створенням кастрованого суду присяжних.

Про яку правову державу можна заїкатися?

Дивує і бентежить те, що навіть резонансні судові процеси, за якими спостерігають і прискіпливо стежать мільйони громадян, політиків, фахівців, зрештою, колег-суддів, супроводжуються відвертими, часом зухвалими, порушеннями Конституції та закону. Можливо, річ у тому, що судді змушені не забувати, розглядаючи матеріали кримінальних справ, що їх підґрунтя політичне. Тому найменші процесуальні проколи та «припасування» під ознаки конкретних складів злочинів тільки зміцнюють упевненість в політичному підґрунті цих справ.

Навіть за відсутності інших почуттів, просто здоровий егоїзм повинен утримати амбіційну владу від політичних переслідувань. Адже було абсолютно очевидно, що вони викличуть обурення в країні — й не тільки в стані опозиції. Мало того, реакція європейських структур і лідерів провідних європейських і світових держав була жорсткою і однозначною. І це в розпал підготовки до цілком реальної на той момент євроасоціації. Невже все так примітивно запущено? Ясно, що хтось напоумив: «Поговорять і забудуть, а ці сидітимуть». А де були доморослі суперліберали, які мали волати президентові у вухо: «Центральна ідея західного лібералізму — права людини»? Не кажучи про політичну етику, права людини — серцевина виборчих програм усіх європейських лідерів, і повправлятися на Україні для багатьох із них — приємний і безплатний тренінг.

Тільки абсолютно довільне уявлення про те, яким є наше суспільство і яким воно повинно бути, призвело владу до грубих помилок, руйнівних як для неї, так і для держави. Убезпечити її не зміг навіть елементарний інстинкт самозбереження. Хоч як сумно повторюватися, але не можна не нагадати, що декларована першими особами держави повага до Конституції та законів навіть не сумнівне: порушень Конституції та законів уже віз і візок. Нещасна країна, в якій кожні наступні правителі переслідують своїх попередників. Причому попередньо ревно постачають зачаєну на якийсь час Немезиду аргументами для невідворотної помсти. Передчуття рідко обманюють, але доки? Хочеться вірити, що не вичерпався здоровий глузд, якщо здорові поняття геть відсутні. Спостерігаючи за обома євродезінтеграційними кримінальними процесами, мимоволі запитую себе: «Невже їх цього вчили? Невже можлива така професійна й моральна деградація суддів?». Іншого пояснення не знаходжу: судді навмисно припускаються такої кількості порушень Конституції та закону, щоб касаційна інстанція мала безумовні підстави скасувати винесені вердикти. Для держави такий розвиток подій — надія на початок політичної ремісії. Якщо ні — ганьба в Євросуді та все по спадній в усіх напрямках.

Принцип «рівності всіх перед законом» перетворився на догму, яка лестить хіба що слабким. Як завжди перед виборами, в депутатів загострюється почуття справедливості та намагання зрівнятися з електоратом у прагненні знищити депутатську недоторканність. Те, що вона природна для забезпечення діяльності народних депутатів — про це слушно розтлумачив свого часу КСУ. Те, що членам нинішнього парламенту ця недоторканність ні до чого, теж зрозуміло. Але ж вони хочуть голосувати зміни до Конституції! Хто б подарував колегам зимові рукавиці як елемент парламентського дрес-коду, щоб вони не змогли намацати кнопки. Пора б стримати законодавчу сверблячку й почати підготовку до звітування перед народом. Користь буде очевидною. Тим паче — хоч не оскандалимося під час Євро-2012 після якого-небудь резонансного голосування парламенту.

Реалізація названого принципу за наших умов обернулася вседозволеністю для сильних світу цього. Ніколи раніше дійсна нерівність не поєднувалася з більшими зловживаннями так, як із часу включення в позитивне право принципу рівності. Ніколи сходження соціальними щаблями не спричиняло більшого нехтування соціальними та моральними обов’язками: для сильних немає жодних обмежень, для слабких немає жодного порятунку. Суворість такого режиму відчувають завжди ті, в кого «погані стартові умови». Коли більшість «політичного народу» становлять ті, кому об’єктивно або на їхню думку «нема чого захищати», кого обурює зрима фактична нерівність, чию уяву вражає картина несправедливих чужих благ, такий народ згадує насамперед таку свою суверенну правомочність, як право використати державу для руйнування порочного соціального порядку. Та куди там! Якби в нас здійснювалася цезаристська політика, тоді поєднання політичної сили влади та соціальної слабкості великого класу залежних громадян породжувало б показову реакцію на дії «капіталістів-аристократів». Але в сьогоднішній політичній дійсності відсутні дві інші умови проведення такої політики: 1) відсутня критична маса «аристократів духу» — тих, чия свобода є давнішою за свободу інших громадян, тих, чиє благородство та моральний вплив здатні бентежити владу; 2) піднятий на надзвичайну висоту прошарок населення, який не має найменшого морального авторитету в суспільстві і з причини позахмарного багатства начисто відірвався від інтересів інших громадян. До названого прошарку належить і вся верхівка української влади. Влада, чиїм призначенням є служити суспільству, насправді панує над ним. Її панування тим більше незаперечне, що вона заявляє, що виходить від нього самого, тим паче не зустрічає жодного зовнішнього обмеження. Суспільство мусить відкинутибудь-які політичні мрії й узяти під стійкий контроль засоби та механізми влади, обстоюючи свої права на чолі з видатними співгромадянами.

Українська влада вибудовує політичний режим за вже апробованими владою сусідньої держави зразками. «Як завжди» — копія карикатурна. Ось і доморослий зразок «демократії» з очевидними ознаками української специфіки.

Зрозуміло, що «керована демократія» — це аж ніяк не демократія, оскільки демократія за визначенням може бути тільки керуючою. Декларовані і наявні формальні ознаки демократії, правової держави насправді ні тим, ні тим не є.

Українська «керована демократія» проголошує верховенство права, незаперечність Конституції як основоположного закону держави. Поруч із цим правлячий режим, від перших днів реального заволодіння владою, почав вибудовувати її «вертикаль» за власним розумінням. Із цією метою було безпардонно «перетрушено» парламент, пристосовано як милицю до «вертикалі» Конституцію, приватизовано шляхом ухвалення необхідних антиконституційних законів судову систему, інші органи державної влади. Місцеве самоврядування притулилося в ранжирі як нижча й безправна ланка «вертикалі». Централізація не з’явилася з високо піднятою головою, вона з належною скромністю рятівниці порядку з’явилася як наслідок колишньої анархії, як усвідомлена всіма необхідність, тоді як було потрібно проявити інтелект і передбачення майбутнього, а в практичному плані сформувати «енергійну», а не «сильну» владу.

«Керована демократія» по-українському воліє мати опозицію, позбавлену політичного впливу та харизматичних лідерів в ізоляції від суспільства.

«Керована демократія» по-українському готова миритися зі свободою слова, яка не зазіхає на її непідконтрольність суспільству під прикриттям могутньої медіакратії, яка забезпечує контрольовану прозорість влади.

Зрозуміло, нехай і «керована», «демократія по-українському» немислима без усенародних виборів, супроводжуваних дедалі витонченішими способами та засобами визначення шуканих результатів.

Українська демократія по суті — сформоване єдиновладдя. Про який поділ влади може йтися, про стримування однієї влади іншою: парламент, уряд, суди і т.д. і т.п. — усі спонукувані тією ж таки авторитарною владою? З яких конституційних положень постає такий порядок? Дух авторитаризму та централізації робить свою справу.

Та не слід забувати про його згубну суть: «Монархія гине, — казав Монтеск’є, — коли государ, усе відносячи єдино до себе, зводить державу до своєї столиці, столицю — до свого двору, а двір — до своєї особи». За його ж відомою думкою, соціальна рівновага забезпечується нескінченною суперечкою влад.

Понад те, відповідний принцип закріплено в Конституції: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ч. 1 ст. 6).

Багатьом людям немає необхідності включати інтуїцію, аби зрозуміти, що демократія в державі здебільшого імітується. Іншого й бути не може, якщо фінансово-економічна система контролюється автократичною олігархічною елітою, яка має всі необхідні атрибути: президент, уряд, парламент, керівна партія, всілякі «вертикалі» та «горизонталі».

В українському варіанті демократії культивуються два, взаємно виключні принципи: з одного боку — свобода і законність, з іншого — народний суверенітет. Що переконливіше утверджується принцип народного суверенітету, то чіткіші обриси режиму, який не терпить, а тому витісняє свободу і законність.

Демократія по-українському наділена скромною сферою повноважень. На неї сильно впливає «концентрована й централізована» приватно-корпоративна, авторитарно мисляча влада при нав’язуванні величезним масам громадян суспільно-пасивної поведінки.

Нинішню політичну демократію Йозеф Шумпетер описав як систему, при якій «вирішення поточних питань виборцями є вторинним стосовно обрання людей, які повинні ухвалювати рішення». Такою є роль народу в системі демократії, зведеної на рівень суспільного імперативу. Це має змушувати замислюватися над тим, що ж таке українська демократія й чи є цей її варіант кращим устроєм, якою є роль революцій та антиконституційних переворотів у становленні влади, чи не є допустимі форми здійснення народного суверенітету згубними в остаточному підсумку для особистих прав і свобод громадян.

Усвідомлення реального механізму функціонування народного суверенітету змушує визнати факт заволодіння «булавою» загальної народної волі спочатку більшістю, потім кількома й, нарешті, одним-єдиним.

Руссо стверджував, що «народ створює суверенітет і залишається назавжди його єдиним і неподільним володарем: народ ніколи не передає свою владу так, щоб не зберігати її в потенції і не мати змоги в певних випадках знову відібрати її в дії».

Сьогодні залишається фактом нерозвиненість моральних і культурних ресурсів суспільного розвитку. Лише в результаті потужного руху, який коріниться в широких верствах населення, котре прагне до реального самоврядування, починаючи з общинного до загальнодержавного, можна досягти мети — скасування авторитарних інститутів, як державних, так і приватних. Створити й надихнути такий рух — ось гідне завдання, що вимагає рішення, якщо ми хочемо врятуватися від сучасного варварства.

Віктор Мусіяка, «Дзеркало тижня. Україна» №21, 08 червня 2012 р.
//dt.ua/POLITICS/fata_morgana__narodnogo_suverenitetu-103515.html
//www.mk.ru/merinov/

Немає коментарів: