Василь Тацій. Нову Конституцію України напише народ

16 років,

що минули від часу прийняття чинної Конституції України, свідчать про наявність проблем реалізації конституційних норм, які породжені недоліками як самого тексту Основного Закону, так і вибудованої моделі організації влади.

Насамперед це відірваність деяких конституційних декларацій від реалій сьогодення; відсутність належних гарантій проголошених прав і свобод людини і громадянина, особливо в соціально-економічній сфері; зайва лаконічність щодо форм безпосередньої демократії; недосконалість наявної форми правління та форми державного устрою, їх неефективність; тяжіння до зайвої централізації в державному управлінні.

Вади наявної моделі

Особливо слід відзначити групу проблем, які обумовлені серйозними вадами наявної моделі організації влади на місцевому рівні, яка на сьогодні є внутрішньо суперечливою, позбавленою необхідних системних зв’язків і водночас поєднаною з конкуренцією компетенції місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Недоліки територіальної організації влади в Україні значною мірою є наслідком недостатньо послідовної імплементації положень Європейської хартії місцевого самоврядування щодо організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування, відсутності власних виконавчих органів місцевого самоврядування на регіональному рівні. Крім того, гостро стоїть проблема подальшої диверсифікації публічної влади, тобто більш чіткого й послідовного розподілу владних повноважень як «по горизонталі» (між вищими органами державної влади), так і «по вертикалі» (між центром і регіонами).

У підсумку складається ситуація, коли конституційні засади організації публічної влади почали відставати від реального стану суспільних відносин, гальмуючи їх подальший розвиток і викликаючи цілком обґрунтоване невдоволення населення. За даних умов реформування наявної системи територіальної організації влади, місцевого самоврядування, вдосконалення конституційної регламентації механізму гарантій прав і свобод людини і громадянина, особливо щодо форм безпосередньої демократії, має вигляд цілком органічної й об’єктивно зумовленої складової конституційної реформи, певного відгуку на виклики сьогодення.

На сьогоднішній день питання, які виникають в державному управлінні, обумовлені низкою чинників. Окремі з них лежать поза межами конституційної площини, як-то рівень політико-правової культури учасників політичних процесів, рівень довіри і терпимості в суспільстві, темпи економічного зростання тощо. Однак деякі питання можуть бути вирішені саме конституційним шляхом.

Демократичні стандарти

Назву лише одне, але найбільш показове — утвердження в Україні демократичних стандартів під час проведення виборів та забезпечення ефективності їх результатів. До того ж не хотілося б це питання зводити лише до певних негативних нюансів, що мають місце при проведенні майже кожної виборчої кампанії. Більш принциповим є інше питання. Як юрист, повинен сказати, що формування в державі принципу верховенства права обумовлюється такими явищами, як правова довіра та правова передбачуваність. Це означає, що має існувати певна стабільність у системі законодавства, особливо тих його інститутів, які стосуються реалізації та гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, в тому числі й виборчих прав громадян.

Україна є чи не єдиною європейською державою, яка за 20 років незалежності спробувала всі виборчі системи. Сьогодні ми спостерігаємо втомленість виборців від надмірної політизації представницьких органів влади, насамперед місцевого рівня. Усе це обумовило повернення до змішаної (комбінованої) виборчої системи на загальнодержавному рівні і запровадження її на місцевому. Вважаю, що на сьогодні ця система є найоптимальнішою й відображенням бажання громадян мати у представницьких органах влади депутата, який адекватно відображатиме інтереси конкретного населеного пункту й обстоюватиме їх. Проте постійне експериментування з виборчою системою не дає підстав сподіватися отримати найближчим часом виборця з високим рівнем електоральної культури. Вважаю, що настав час поставити на всеукраїнське обговорення питання про закріплення на конституційному рівні типу виборчої системи, що не дозволить у майбутньому змінювати систему під чергові вибори.

Компроміс всередині суспільства

Справжня Конституція має бути компромісом, який досягається не тільки серед політичних сил, але, що важливіше, всередині суспільства. Тому принципово, щоб робота Асамблеї мала гласний характер, а кожен бажаючий зміг долучитися до процесу написання законопроекту про внесення змін до Конституції. Фактично це на сьогодні має місце. Досягненню цієї мети слугує створення сайту Асамблеї (...), висвітлення її діяльності на сайті глави держави, долучення до цих процесів провідної бібліотеки України — Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського та її наукових працівників, зокрема, через створення на сайті бібліотеки спеціального розділу «Конституційна Асамблея», де розміщено актуальні конституційні новини, бібліографії з конституційного права, а також випуски «Бюлетеня Конституційної Асамблеї». Важливо також і те, що кожен громадянин, який виявляє бажання озвучити своє бачення подальшого конституційного розвитку країни, може не тільки надіслати відповідне звернення до Асамблеї чи її робочих органів, а й отримати належну відповідь у вигляді розгляду його пропозицій на засіданнях комісій Асамблеї.

Ми схильні вважати, що на сьогодні Асамблеї цілком до снаги зробити так, щоб діяльність із розробки конституційного законопроекту пройшла під гаслом «Конституцію пише народ України!». Стратегічною метою всього цього є не так просте оновлення конституційного тексту, як сприяння за допомогою відкритого, легітимного конституційного процесу консолідації всього суспільства на основі базових, ключових цінностей (верховенство права, пріоритет прав людини, народовладдя, рівність, повага до людської гідності, підконтрольність та спільна відповідальність влади тощо), а також подальшого правового розвитку нашої держави.

Прикрим залишається той факт, що до роботи в Конституційній Асамблеї не долучилися представники низки опозиційних політичних сил. Їхні побоювання з приводу того, що робота Асамблеї матиме кон’юнктурний характер, за півроку її діяльності не виправдались. Насправді відбувається постійний діалог із важливих питань конституційного розвитку, мають місце серйозні дискусії, однак важливо, щоб учасниками цих дискусій були представники всіх партій, яким громадяни висловили свою довіру. Тоді індекс легітимності здійснюваних процесів може отримати значно більше значення.

Центральне місце в конституційній реформі традиційно відводиться оптимізації форми правління, адже вона є провідним елементом форми держави; без диверсифікації верховної влади в державі марно було б і мріяти про якусь децентралізацію та зміцнення місцевого самоврядування. Тому одним із завдань конституційної реформи є побудова в Україні такої моделі республіканської форми правління, яка є більш збалансованою порівняно з попередньою щодо співпраці трьох основних гілок державної влади — законодавчої, виконавчої та судової, і тому покликаної справляти позитивний вплив на демократизацію соціальних процесів в Україні, формування інститутів політичної системи та громадянського суспільства.

Баланс взаємовідносин

Для забезпечення балансу у взаємовідносинах гілок державної влади насамперед необхідно здійснити реформування місця і ролі в державному механізмі України інститутів Президента та уряду. До того ж гіпотетично здійснення такого реформування можливе фактично протилежними шляхами.

Вочевидь, що корисним у цьому аспекті буде і зарубіжний досвід державотворення. Адже на сьогодні переважна більшість європейських країн обрала саме парламентську форму правління. Водночас ціла низка розвинених держав з усталеними демократичними традиціями демонструє чудові приклади функціонування державного механізму із сильним інститутом Президента та підконтрольною йому виконавчою владою.

Водночас слід мати на увазі, що загалом ефективність виконавчої вертикалі не залежить від конкретної форми правління чи форми державного устрою. Кожна з наявних моделей республіканської форми правління може бути ефективною, якщо враховує особливості менталітету народу, усталену практику і, головне, позбавлена внутрішніх суперечностей.

Стосовно питання про двопалатний парламент, незважаючи на той факт, що воно виносилось на всеукраїнський референдум як консультативне, то воно також не втратило своєї актуальності й може бути предметом обговорення в ході конституційної реформи. Тим паче що двопалатний парламент не є іманентною характеристикою виключно федеральної держави. З огляду на кількість унітарних країн із системою бікамералізму на Європейському континенті, така модель організації парламенту може бути застосована і до держав із простим адміністративно-територіальним устроєм. На карті Європи можна знайти як мінімум 10 таких країн, а саме: Білорусь, Ірландію, Іспанію, Італію, Нідерланди, Польщу, Румунію, Францію, Хорватію та Чехію. Запровадження двопалатного парламенту дало б змогу розширити представницьку демократію та посилити процеси децентралізації, запровадити конституційний механізм рівного представництва регіонів, оптимізувати законотворчий процес.

На першому етапі функціонування Конституційної Асамблеї проблемні питання реалізації конституційно-правових норм, а також напрацювання пропозицій щодо Концепції внесення змін до Конституції України за відповідними конституційними розділами розглядаються в межах роботи комісій Конституційної Асамблеї. Після цього відповідні пропозиції детально розглядатимуть, узгоджуватимуть і прийматимуть на пленарних засіданнях Конституційної Асамблеї.

Методологічні питання оновлення Конституції, зокрема щодо концептуальної єдності конституційного регулювання, техніко-юридичного оформлення, вибору способів усунення прогалин і суперечностей, розглядаються на засіданнях постійно діючого методологічного семінару «Сучасний конституційний процес в Україні: питання теорії і практики», організованого Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України.

Нехтування ключовими принципами

Причиною багатьох проблем конституційного розвитку в нашій державі до останнього часу було нехтування ключовими принципами проведення реформи Основного Закону, а саме системності в її проведенні та професійного підходу під час підготовки змін і доповнень до Конституції. Отже, фаховість, виваженість та системність є запорукою подальшого реформування Конституції на гуманістичних і демократичних засадах. Водночас напрацьовані пропозиції мають бути ретельно досліджені, піддані критичному науковому аналізу, обговорені за участю не тільки фахівців, а й широких верств населення, запроваджуватися без зайвого поспіху і з урахуванням як власного, так і різноманітного зарубіжного досвіду.

На сьогодні реформування прокуратури України ми можемо розглядати у двох найважливіших напрямах: 1) здійснення прокуратурою правозахисної діяльності; та 2) участь у кримінальному провадженні.

Реформування правозахисної діяльності прокуратури обумовлено прийняттям Закону України від 18 вересня 2012 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури», який набрав чинності 1 грудня 2012 року.

На мій погляд, завданням подальшого вдосконалення конституційної функції нагляду за додержанням і застосуванням законів є зосередження зусиль прокуратури на таких пріоритетних напрямах, як захист соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина, насамперед осіб, які потребують державної підтримки та допомоги, нагляд за додержанням законів органами державного контролю (в тому числі й у справах про притягнення осіб до адміністративної відповідальності), бюджетного законодавства, екологічного законодавства тощо.

Із набранням чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України змінився статус прокурора у кримінальному провадженні, що позначилося на реалізації конституційних функцій прокуратури щодо нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. Прокурор постає одним із головних суб’єктів кримінального провадження на всіх його етапах: починаючи із внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчуючи винесенням судового рішення, забезпечуючи неухильне додержання закону і захист прав та законних інтересів особи у кримінальному провадженні. Можна стверджувати, що, виходячи з концептуальних засад нового КПК України, прокурор виступає фундатором кримінального провадження: на досудових стадіях він виступає центральною його фігурою, здійснюючи нагляд у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, а на судових — підтримує державне обвинувачення, сприяючи суду, який є незалежним і неупередженим арбітром, у вирішенні справи.

Реформування здійснення прокуратурою правозахисної діяльності та нове становище прокурора у кримінальному провадженні обумовлюють необхідність формування нової ідеології прокурорської практики, в основу якої має бути покладено високий рівень професіоналізму прокурорського працівника, ґрунтовну професійну правосвідомість та належну міру відповідальності. Зазначене потребує формування прокурорського працівника нової формації. І це є першочерговим завданням не лише органів прокуратури, а й юридичних навчальних закладів.

Василь ТАЦІЙ,

голова комісії з питань правоохоронної діяльності Конституційної Асамблеї, академік НАН України, ректор НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 04 грудня 2012 р.

//www.golos.com.ua/Article.aspx?id=274246

06.12.2012 Доповідь Комісії з питань правоохоронної діяльності щодо визначення поняття та системи правоохоронних органів 

01.11.2012 Анатолій Колодій. Методологічні проблеми оновлення Конституції України 

13.07.2012 Василий Таций. Итоги всеукраинского референдума 2000 года незаслужено забыты 

15.06.2012 Тетяна Печончик. Прокурор-правозахисник: є такий оксюморон 

16.10.2010 Вадим Карасьов. «Сильна» держава: силова чи правова?

//glavcom.ua/articles/5450.html

РФерендум як форма ліквідації України

Нещодавно Янукович підписав закон «Про всеукраїнський референдум», який, з порушенням регламенту, більшість ухвалила одразу після виборів.

Опозиція вже заявила, що проситиме КС надати висновок, чи відповідають положення нового закону про референдум Конституції України. Але, починаючи з 2010 року всі рішення влади, які опозиція намагалася оскаржити в Конституційному суді, суд визнавав конституційними.

Що ж нового вигадали регіонали.

У статті 3 законопроекту перераховано, про що може прийматися рішення на референдумі:

«1) про прийняття нової Конституції України (нової редакції), внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України (конституційний референдум);

2) про зміну території України (ратифікаційний референдум);

3) щодо прийняття чи скасування закону України, втрату чинності чи визнання нечинним закону України (законодавчий референдум);

4) з будь-якого питання, за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією України, законами України (загальний референдум)».

Тобто, рішення фактично може прийматися про все, що заманеться, окрім, як сказано далі, питань податків, бюджету чи амністії (це вимога Конституції).

Стосовно зміни території, вона передбачена лише шляхом референдуму Конституцією, а сам закон допускає референдум з цього питання після підписання міжнародної угоди і її ратифікації Верховною Радою. Процедура складна і малоймовірна. Хіба що Балога вирішить «відкупити собі своє» Закарпаття. Або безнадійно програвши наступні президентські вибори, Яценюк вирішить, згідно міркувань ще Юлія Цезаря, що краще бути першим на Буковині, аніж (тут кожен може поставити цифру самостійно) – у Києві.

Опозиція небезпідставно вважає, що з допомогою цього закону регіонали не кордони перекроювати хочуть, а просто поміняти Конституцію, над проектом якої плідно працює ціла асамблея на чолі з Леонідом Кравчуком. Пишучи її, майстер політичної інтриги Кравчук цілком міг передбачити і механізм «оживлення» його дітища. Крім цього, припускають, що через референдум Янукович приведе Україну в Митний Союз з Росією, коли в ЄС йому не раді.

Особливо жваво реагував на появу цього документу керівник руху «Український вибір» Віктор Медведчук, який вже давно рекламував ідею «вирішувати все референдумами». Свою причетність до ухваленого закону він заперечує, але обіцяє скористатись ним і таки винести на референдум питання Митного союзу.

Але ж ідея референдуму сама по собі є непоганою, і дозволяє суспільству висловлювати свою думку з найважливіших питань відкрито, а не через посередників – депутатів. Правильно, так є. Коли рішення референдуму – це рішення людей, а не влади.

Тепер про процедуру його проведення. Якщо подивитися на неї, стає зрозуміло, що ніхто, крім влади, організовувати такий референдум «за народною ініціативою» практично не зможе. Отож…

Щоб отримати право на збирання 3 мільйонів підписів, потрібних для призначення референдуму, потрібно провести збори за спеціальною процедурою, створити ініціативну групу а також отримати дозвіл від ЦВК. Але є стаття 31 закону: «Відмова в реєстрації ініціативної групи може бути прийнята з мотивів порушення Конституції України чи законів України під час її утворення та/або невідповідність питання чи тексту, що пропонується винести на всеукраїнський референдум, вимогам Конституції України та законам України». І ЦВК слухняно вирішить, що будь-яке питання, небезпечне для режиму Януковича, не відповідає тому чи іншому закону, або ініціативна група, яка виносить це питання, була неправильно створена. А ось для «народного благословення» владних ініціатив створено всі необхідні умови.

Окружні виборчі комісії формує ЦВК за поданням голів обласних рад (та голів Верховної Ради Криму, Київського міського голови та голови Севастопольської міської ради). Дільничні комісії, в свою чергу, утворюються окружними за поданням виконавчих комітетів місцевих рад, а в разі відсутності таких органів – за пропозицією відповідних сільських, міських голів і т.д. Тобто – всі комісії формує влада, ніяких там партій чи громадських організацій. Мало того, якщо в комісії прослизнуть представники опозиції, ЦВК не пізніше останнього дня перед днем голосування має право повністю або частково змінити склад окружної комісії, вже без жодних консультацій з «неслухняними» обласними радами. Аналогічно ОВК може «виправляти» склад ДВК. При чому засідання цих комісій можуть відбуватись без кворуму.

Спостерігачі на засіданні комісії, у т.ч. в день референдуму, можуть бути лише міжнародні (не громадяни України) або від ініціаторів референдуму. Тобто противники питань, які виносяться на референдум, взагалі не матимуть права контролювати хід голосування. А журналістів чи міжнародних спостерігачів виборча комісія може усунути звичайним голосуванням.

Опозиції буде неможливо отримати оригінали протоколів про підрахунок голосів, оскільки ні в складі комісій, ні серед спостерігачів її представників просто не буде. А міжнародні спостерігачі можуть отримати лише копії. Ставлення до яких в регіональної Феміди буде «правильним».

Навіть коли у день голосування хтось із членів комісії не захоче бути причетним до фальсифікації, це ні на що не вплине – тому що «непідписання або відмова у підписанні протоколу окремими членами комісії не має правових наслідків для дійсності протоколу».

Голосувати на дому можна за звичайною заявою, без усіляких довідок про хворобу чи інвалідність, причому списки тих, хто хоче голосувати вдома, складаються не за кілька днів, як на виборах, а до 16 години суботи перед голосуванням. Навіть тотальний бойкот референдуму безперспективний – мінімально необхідної явки на референдумі не передбачено. А більшість «голосів» якщо не наженуть на дільниці, не нашкрябають по домах, то просто «намалють». І рішення сфальшованого від початку до кінця референдуму автоматично набуває сили закону, як тільки ЦВК оголосить результати підрахунку голосів.

Видається, закон добре продуманий в інтересах регіоналів, при чому ним може скористатися і теперішній «смотрящий» від Путіна Медведчук. Традиційна «боротьба» опозиції заявами, дзвінкими гаслами на нудних прес-конференціях та малочисельних мітингах, зрозуміло, дає стільки ж шансів на скасування цього закону, як погрози зайця вовкові.

Можливо, юристи ще знайдуть у ньому якісь щілини, котрі дозволять вберегти Україну на перетворення чи то на удільне князівство Віктора I Федоровича, чи то на Малоросійський федеральний округ на чолі з Медведчуком. Проте поки що регіонали отримали інструмент, з допомогою якого можуть дозволити собі будь-що. А досвід останніх років показує, що єдиним стримуючим фактором для режиму є не чергові резолюції ОБСЄ чи ЄС, і навіть не суворі порухи тендітних брів Путіна.

Єдине, що здатне зупинити владу від правопорушень – це страх перед власним народом. Ошуканим на виборах, знедоленим «покращенням». І все більш і більш озлобленим на владу. Свідчення цього – мільйони голосів, віддані за націоналістів. І навіть ті понад 200 тисяч голосів, які переважно селяни віддали за Радикальну партію Ляшка, точніше, за її символ – вила (традиційне знаряддя розмови доведених до краю людей).

Влада, високі і дрібні чиновники повинні боятися порушувати Конституцію та закони. Тому що знатимуть – конституційний лад та порядок охороняють не «органи», а народ. І якщо правоохоронці не захищають права громадяни, громадяни мають право на власний, народний правозахист.

Юлій Хвещук, Український погляд, 04 грудня 2012 року

//ukrpohliad.org/blogs/referendum-yak-forma-likvidatsiyi-ukrayiny.html

(V) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя (Концепція Миколи Оніщука) 2012

4 декабря с.г. состоялось очередной заседании Комиссии по вопросам правосудия Конституционной Ассамблеи, посвященное утверждению  проекта концептуальных положений и усовершенствования конституционного регулирования правосудия Украины.

Как сообщил специальный корреспондент СУДЕБНО-ЮРИДИЧЕСКОЙ ГАЗЕТЫ, по окончанию заседания было решено утвердить соответствующий проект концепции, внеся в него некоторые предложения, озвученные во время заседания, как членами Комиссии, так и членами Конституционной Ассамблеи. В частности, оживленную дискуссию вызвали некоторые предложения связанные с формированием состава Высшего совета юстиции.

Так, экс-министр юстиции Николай Онищук предложил изменить возрастной ценз для судей. По его словам необходимо чтобы стаж работы в отрасли права, как предпосылка для занятия судейской должности  был увеличен с 3-х до 7 лет, возраст, с которого лицо имело право занимать судейскую должность - не менее 29 лет.

Также было озвучена идея, связанная с изменением полномочий Высшего совета юстиции. Например, предлагается передать ВСЮ полномочия назначать и увольнять судей, за исключением судей Высших спецсудов и Верховного Суда Украины, оставив это право, как и ранее за Президентом и Верховной Радой.

Достаточно неоднозначными и спорными оказались предложения, касающиеся ликвидации ВСЮ с передачей его функций Высшей квалификационной комиссии судей Украины, а также ликвидации Конституционного Суда Украины с передачей его полномочий Верховному Суду Украины. Однако эти предложения, озвученные некоторыми членами Комиссии не нашли откликов. Интересным также было предложение, согласно которому, КСУ будет рассматривать жалобы граждан.

Очередное заседание Конституционной Ассамблеи, на котором будет представлен проект концептуальных положений и усовершенствования конституционного регулирования правосудия Украины состоится 6 декабря 2012 г.

Егор Желтухин, Судебно-юридическая газета, 04 декабря 2012 года

//sud.ua/news/2012/12/04/45102-polnomochiya-vsyu-khotyat-rasshirit

Микола Оніщук оприлюднив Концепцію конституційно-правової модернізації правосуддя в Україні

4 грудня на засіданні Комісії з питань правосуддя Конституційної Асамблеї президент Інституту правової політики Микола Оніщук оприлюднив проект Концепції конституційно-правової модернізації правосуддя в Україні (Концепція).

Про це повідомили JeyNews у прес-службі М. Оніщука.

Концепція була розроблена співробітниками Інституту під керівництвом доктора юридичних наук, міністра юстиції України (2007-2010 рр.) Миколи Оніщука та має на меті подальше утвердження принципів верховенства права, незалежності, неупередженості і доступності правосуддя, розбудову судової системи у напрямку її демократизації та вдосконалення форм судочинства.

Концепція, зокрема, передбачає:

• розширення та осучаснення засад здійснення судочинства шляхом закріплення на конституційному рівні принципу верховенства права та розумних строків розгляду справ;
• розбудова судової мережі за принципом екстериторіальності, тобто на основі адміністративно-територіального устрою України, та введення поняття «судового округу»;
• визначення статусу Верховного Суду України як найвищої судової інстанції. Серед іншого, до його повноважень пропонується віднести забезпечення однакового застосування норм права усіма судами загальної юрисдикції, а також здійснення офіційного тлумачення законів України;
• вирішення проблеми участі народу у відправленні правосуддя, тобто введення суду присяжних, як суду факту при встановлення винуватості у вчиненні злочину, коли цього вимагає підсудний. Концепцією також пропонується ввести інститут виборних мирових суддів, яких мають обирати територіальні громади районів і міст строком на п’ять років (для розгляду певних категорій цивільних і господарських спорів, справ щодо кримінальних проступків і адміністративних правопорушень);
• гарантування на конституційному рівні можливості створення третейської юстиції (судів) та інших органів добровільного врегулювання спорів;
• скасування п’ятирічного строку призначення на посаду судді вперше. Призначення судді безстрокового передбачає посилення вимог до осіб, що претендують на зайняття посади судді: збільшення стажу правничої роботи з трьох до семи років, підвищення вікового цензу з 25 до 29 років, що відповідно збільшує граничний вік перебування судді на посаді – з 65 до 70 років. Добір кандидатів на посаду судді має здійснюватися на конкурсній основі;
• Концепція також передбачає зміни до Конституції щодо повноважень Вищої Ради юстиції (ВРЮ), складу та порядку її формування. Зокрема, необхідно вивести політичну складову з процедури призначення та звільнення суддів з посад, притягнення їх до відповідальності, надання згоди на їх затримання та арешт, тобто передати ці повноваження від Президента та Верховної Ради до ВРЮ. Крім того, пропонується ввести визначення та встановити порядок «припинення» та «зупинення» повноважень суддів ВРЮ;
• ВРЮ має складатися із шістнадцяти осіб, вісім з яких призначаються з’їздом суддів України, а три – з’їздом адвокатів України. За посадою до її складу додатково до визначених чинною Конституцією Голови Верховного Суду, Генерального прокурора та Міністра юстиції вводяться: Голова Державної судової адміністрації і Голова Ради суддів України;
• пропонується також вивести із розділу Конституції, що стосується правосуддя, положень про Конституційний Суд України, оскільки він не є судовим органом;
• конституційного унормування потребує і визначення видатків на утримання кожного суду окремо у Державному бюджеті України.

Микола Оніщук направив голові Конституційної Асамблеї проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів». Текст законопроекту був переданий Л. М. Кравчуку 30 жовтня 2012 року та скерований до профільної комісії КА.

06.12.2012

//jeynews.com.ua/news/d0/76029
//zib.com.ua/ua/13130-zasidannya_komisii_konstituciynoi_asamblei_4_grudnya_2012_ro.html

15.05.2013 (ІХ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя

22.02.2013 (VIII) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя 

07.02.2013 Василь Сіренко. Звітування перед Венеціанською комісією, погодження з нею кожного кроку в реформуванні - національне приниження 

17.01.2013 (VII) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя 

26.12.2012 (VІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя 

06.12.2012 Доповідь Комісії з питань правосуддя щодо концептуальних засад конституційно-правової модернізації правосуддя України  

16.11.2012 (ІV) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя 

02 і 05.11.2012 (ІІІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя 

18.10.2012 (ІІ) Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя 

02.07.2012 Перше засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя 

26.06.2012 Круглий стіл «Принцип верховенства права в діяльності вищих судових органів України: людина - законодавець - суспільство»

Засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя. 04.12.2012

Mission impossible

«Стремящийся»

Худ. Васілій Шульженко

З прийняттям скаженою Верхорадою шостого скликання (якби цей епітет, втім, невдовзі не виявився зам’яким для характеристики сьомого скликання), підписанням «гарантом» і набранням чинности Закону України «Про всеукраїнський референдум» у медіапросторі загострилося занепокоєння щодо можливости референдумного скасування прямих президентських виборів і перенесення цих виборів до Верхоради. Себто – щодо зміни Конституції чи то прийняття нової Конституції, над проектом якої давно вже засідає симулякрична «констиуційна асамблея» під орудою видатного конституціоналіста сучасности Леоніда Кравчука.

У «референдумового» закону багато вад, як то відсутність порогу мінімальної участи, цілковито «радянський» спосіб утворення окружкомів, відсутність спостерігачів від тих, хто «проти», рівно як і цілковита туманність питання, звідки, у якому порядку з’являтимуться проекти щодо конституційних реформ тощо, не кажучи вже про збоченсько-піаністичний спосіб прийняття. І у разі наявности бодай 45-ти притомних депутатів для внесення подання, бути б цьому закону пацієнтом Конституційного Суду. Але «експертам» не варто приписувати закону те, чим він не є.

Як і завжди, дехто з коментаторів, вочевидь, нового закону не читав, а якщо і читав то не зрозумів, чи зрозумів якось не так, стверджуючи, що цим законом спотворено визначений Конституцією порядок її зміни. Це не так.

Конституційний Суд України ще у 2008-му році роз’яснив (рішення №6-рп від 16.04.08), що «прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття <…>. Прийняття нової Конституції (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами <…>. Положення частини третьої ст.5 Конституції треба розуміти так, що народ може реалізувати своє право визначати конституційний лад шляхом прийняття Конституції України на референдумі».

Стаття 17 нового закону каже, що «законопроект про внесення змін до розділів I «Загальні засади», III «Вибори. Референдум», XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до ВРУ президентом України або народними депутатами України, які становлять не менш як 2/3 від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом», дослівно повторюючи частину першу ст.156 чинної Конституції.

Тому попри те, що ст.16 закону передбачає можливість проведення референдуму за народною ініціативою щодо схвалення нової редакції Конституції, ця «референдумові» нова редакція не може ані на літеру змінювати розділи І, ІІ та ІІІ чинного Основного Закону. Це – перше важливе.

Далі. Згідно з частиною третьою ст.22 Конституції «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав», при тому, що за власною Преамбулою, Конституція є законом, Основним законом. Крім того, існує і окрема норма ст.157, яка прямо каже, що «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина». Таким чином, внесення до Конституції будь-яких змін, що у будь-який спосіб зменшують зміст та/чи обсяг наших прав, є неправомірним, без варіантів. Це – друге важливе.

Проте аж ніяк не виключено, що знайдеться якийсь, скажімо, діяч якогось «УкрАинского вьібора», який нагадає про рішення КСУ №1-рп/99, в якому Суд зробив висновок на непоширення на юридичних осіб норми про зворотну дію у часі закону, що пом’якшує відповідальність – на тій підставі, що відповідна стаття 58 перебуває, мовляв, у розділі ІІ – «Права і обов’язки людини і громадянина». А норма про порядок обрання президента України (наразі прямим голосуванням, «на основі прямого виборчого права»), міг би сказати хитрий прихильник такого стрьомного «вьібора», міститься не в розділі про «права і обов’язки», а у розділі V. Тому – вже заздалегідь чуємо зловтішний шепіт кривоусміхненого «вьібора» – імператив незвуження прав і свобод не стосується можливости громадян обирати президента прямим голосуванням.

Відповідь на це, просто кажучи, дуля з маком. У розділі ІІ Конституції («Права і обов’язки…») комфортно розташована стаття 38, яка гарантує всім громадянам «право брати участь в управлінні державними справами, вільно обиратися і бути обраними». Позбавлення громадян права обирати президента прямим голосуванням було б обмеженням цього права. Не кажучи вже про те, що право – загальне виборче право на обрання президента прямим голосуванням, зафіксовано у чинному Законі України «Про вибори президента України».

Відтак, модифікація законодавства задля скасування «прямих» виборів президента і перенесення цих виборів до Верхоради була б прямо забороненим Конституцією «скасуванням чи обмеженням прав», «звуженням змісту та обсягу існуючих прав». Легітимно позбавити нас права обирати президента прямим голосуванням неможливо, повторюся. Mission impossible. Іншими словами, це було б спробою узурпації влади, державного перевороту – з усіма відповідними висновками – такими, на які виявляться на той момент здатними волелюбні українці. Це – третє важливе.

Безперечно, нема жодної гарантії, що попри очевидність висновку, влада захоче вчинити по-своєму, себто те право чисто по-пацанськи вкрасти. Не виключено навіть і що крадіжку благословлять конституційні судді. Проте суспільство не зобов‘язано це мовчазно і безопірно проковтнути, навіть навпаки. І це – четверте, мабуть найважливіше.

Олександр Северин, к.ю.н., 04.12.2012 р.

//maidanua.org/2012/12/mission-impossible/
//paintingart.ru/gallery/shulzhenkov/13054.html

Віктор Мусіяка: Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт

Гітлер провів десь 13 чи 14 референдумів. Відомо, чим усе це завершилося. А нам тепер це як манну небесну підносять

6 листопада Верховна Рада ухвалила Закон України «Про всеукраїнський референдум», 27 листопада його підписав президент Віктор Янукович, а наступного дня, 28 листопада, закон набув чинності.

Ухвалення цього закону спричинило активну дискусію в експертних колах юристів, правозахисників, які побачили в ньому велику небезпеку для Конституції України, та й для існування самої України як держави. З іншого боку, представники влади, зокрема, міністр юстиції Олександр Лавринович, представник президента у Верховній Раді Юрій Мірошниченко наголошують на тому, що закон про референдум нарешті законодавчо оформив найголовніше положення Конституції про те, що народ — єдине джерело влади в Україні. Тож відтепер, мовляв, народ дістав право шляхом референдуму сказати своє слово щодо найважливіших проблем України.

«Ракурс» звернувся до Віктора Мусіяки — відомого вітчизняного правника і політика, колишнього заступника голови Верховної Ради України, заслуженого юриста України, одного з авторів української Конституції, Цивільного кодексу України та багатьох інших законів, аби дізнатись його думку про цей суперечливий закон.

— Вікторе Лаврентійовичу, як ви вважаєте, чому саме тепер Верховна Рада згадала про цей закон?

— Згадала не Рада, а влада. Відомо, що цей закон був підготовлений ще у 2010 році, і мав бути інструментом для отримання найширших повноважень президента шляхом повернення до старої редакції Конституції через скасування змін до Конституції, внесених у 2004 році. Тому влітку 2010 року його підготували, бо хотіли, ухваливши цей закон, через референдум збільшити повноваження президента. Коли це не вдалося, збільшили ці повноваження через рішення Конституційного суду України.

— Але ж зміни вже внесено, повноваження президентові повернуто найширші...

— Так, але це ще незавершений процес, тому що відреагувала Європа. Попри сподівання влади, що такі метаморфози з Конституцією всі проковтнуть, Європа зажадала, щоб усе було зроблено відповідно до Конституції. Тож саме як реакція на вимоги Європи з’явилася Конституційна асамблея, котра, як заявлялося не раз, має вдосконалити Конституцію. Хоча всім зрозуміло, що після цього антиконституційного перевороту в Україні фактично Конституції — легальної, легітимної — немає!

Конституційна асамблея щось там робить, готує якісь рішення, що їх має затвердити Верховна Рада. Однак тепер з’явилася нова Верховна Рада, яка вже зараз, ще на етапі формування внутрішніх парламентських інститутів, уже подає сигнали: вона буде ненадійною з точки зору того, що влада може отримати хоча би 226 голосів.

Інакше кажучи, для ухвалення майбутніх рішень, якщо конституційний процес (так званий конституційний процес) триватиме і необхідно буде ухвалювати його рішення, то максимум, що можна буде зробити, це схвалити їх, тобто пройти перший етап. А от знайти 300 голосів для затвердження змін до Конституції буде не лише проблематично, а й неможливо.

Саме тому і згадали про закон, який має стати тим інструментом, що дасть можливість через проведення референдуму іменем народу конституювати все, що потрібно. Отакі загальні підстави для негайного ухвалення.

— Але ж до цього законопроекту була мало не тисяча зауважень, пропозицій, поправок, але Верховна Рада не врахувала жодної.

— Для захисту цього так званого закону представники влади взяли на озброєння суто демагогічні обґрунтування: ви що, проти того, аби дати народу право вирішувати? І у відповідь всім, хто критикує цей так званий закон, хто протистоїть йому, вони обурено закидають — ви не вірите народу?

Насправді ж це, по-перше, антиконституційний закон з огляду на те, як його ухвалювали. Кілька десятків депутатів бігали по залу, знову десь уночі тиснули на кнопки... Це безумовне порушення Конституції.

По-друге. Що ж вони винесли на розгляд? Цей закон розглядався в другому читанні ще в 2010 році, навіть були проголосовані деякі пропозиції від опозиції. Всі вони були проігноровані, на розгляд Верховної Ради знову винесений закон, який був проголосований у першому читанні, не враховуючи результату того другого читання. Якби це був, скажімо, розгляд в другому повторному читанні, то треба було, враховуючи те, що вже проголосовано, заново пройти друге читання і остаточно ухвалити. А вони поставили на голосування перший варіант першого читання і проголосували його «за» і в цілому.

Це є зухвалим порушенням регламенту, це є просто знущання над законами, над Конституцією. І тому це явно абсолютно антиконституційний акт, я навіть законом його не хочу називати — з точки зору Конституції.

— А щодо самого змісту цього акта?

— Так, тепер до змісту цього акта, який влада вважає законом, але маємо на увазі, що він антиконституційний з точки зору його ухвалення.

У законі сказано, що питання, які заборонені для винесення на референдум, — це бюджет, податки і амністія. Все інше можна розглядати. В законі є ще одне обмеження — спеціальною статтею визначили, що не можна проводити референдум, коли оголошено надзвичайний стан. Та це просто сміх! Звичайно, не можуть проводитись ані референдуми, ані вибори під час надзвичайного стану. Хоча, до речі, в 2006 році під час надзвичайного стану вибори проводили. Тоді в Криму у кількох районах запровадили надзвичайний стан через пташиний грип. Ніхто тоді виборів не зупинив. А мали зупинити взагалі, по всій країні. З цієї точки зору тодішня обрана ВР була нелегітимною.

А тепер щодо предмета референдуму. Зрозуміло, що в цьому складі Конституційний суд ухвалює будь-які потрібні владі рішення. Але попередні склади Конституційного суду були поважні, стояли на захисті Конституції і давали фахові висновки.

Відомий референдум у 2000 році. Тоді Конституційний суд зробив висновок про конституційність чи неконституційність певних положень. КСУ сказав, що, приміром, питання щодо довіри чи недовіри президенту і Верховній Раді не можна виносити на референдум, бо вони обрані народом. Самою Конституцією передбачений процес імпічменту президенту, потрібно лише ухвалити спеціальний закон.

Нині, за цим псевдозаконом, можна будь-які зміни до Конституції провести через референдум. Але ж це антиконституційні положення!

А хто визначатиме за цим законом конституційність чи неконституційність того або іншого питання, яке пропонується винести на референдум? Виявляється, тепер це прерогатива президента і ЦВК. І все. Але ж повноваження президента чітко передбачені Конституцією, і вони вичерпні, і серед них вказаного повноваження немає. В Україні є спеціальний орган, який визначає конституційність чи неконституційність, — Конституційний суд. А тепер ЦВК і президент визначатимуть, уявляєте?

— До речі, чому саме президент і ЦВК?

— Це слід спитати у Олександра Лавриновича.

Небезпечним є і саме забезпечення проведення референдуму, те, як формуються дільничні комісії, що мають рахувати голоси. За цим законом, дільничні комісії формуються за поданням голови Верховної Ради АР Криму, голів обласних рад, районних і т.д. Представник президента у Верховній Раді Юрій Мірошниченко «аргументує» таку норму закону у дивний спосіб: це ж, мовляв, представників народу формують місцеві ради! Та не ради! Нехай не маніпулює. Тоді так і треба було написати — за поданням рад. Але ж у законі написано: за поданням голів рад, жодної згадки про ради в ньому немає. Тож Юрій Мірошниченко, цей демагог, коли говорить, що голова подасть те, що радою затверджено, просто вводить людей в оману. Не записано у законі, що подаються кандидатури, затверджені радою.

— А участь партій не передбачена?

— Ні. Ані партій, ані громадських організацій — нічого цього немає. Здавалося б, народ має право виражати свою волю. То чому в цих органах немає представників інститутів громадянського суспільства, чому вони не формують їх?

— А ще не передбачений поріг явки…

— Так, за законом, у референдумі може взяти участь будь-яка кількість людей. І голоси більшості від тих, хто взяв участь, вирішуватимуть його долю. Це жах! Натомість старий закон від 1991 року передбачав поріг явки — не менш як половина.

Можете собі уявити, що на референдум винесли закон про внесення змін до Конституції. Хто його сформулює? Це ж може зібратися ініціативна група з 500 осіб, і вони, як козаки писали турецькому султану листа, складатимуть зміст внесення змін до Конституції. Насправді зміни до Конституції — це основоположний системний акт, і в ньому не те що слова, букви мають притиратися! А оця група щось напише, запропонують, президент підтвердить — він же тепер таке право має! — винесуть усе це жахіття на референдум, проголосують і введуть у дію таким чином зліплені «конституційні» положення, які мають бути внесені в тіло Конституції.

За Конституцією, конституційні положення — це закон про внесення змін. У статті 94 Конституції сказано, що вони набувають чинності через десять днів після опублікування. Тобто народ має побачити, йому дається десять днів для ознайомлення. Або в день опублікування. Але не раніше! А в цьому, так би мовити, законі сказано: вступає в дію з моменту оголошення головою ЦВК на засіданні ЦВК результатів референдуму. Це просто зневажливі порушення Конституції! І вони ще стверджують, що дали інструмент для формування волі народу?

— Тепер опозиція буде апелювати до Конституційного суду. А чи дасть це якийсь результат?

— Маємо надію, що в нас колись з’явиться якась держава…

— Ще є надія на Венеціанську комісію. ПАРЄ відправила цей закон на експертизу до Венеціанської комісії.

— Ну, нехай подивляться. Там десь Марина Ставнійчук «подсуєтітся». Вона ж від України член цієї комісії. Вона туди ті ж самі аргументи повезе, що й Лавринович і Мірошниченко тут озвучують: про народ — єдине джерело влади.

— Чи потрібен нам узагалі зараз закон про референдум з огляду на те, що суспільство поділене майже навпіл, і маніпулювати ним можна, як завгодно. От у Німеччині, наприклад, взагалі заборонені референдуми.

— Так. Коли намагалися ухвалити Конституцію Євросоюзу, її необхідно було ратифікувати в усіх державах ЄС. Багато держав провели референдуми. А Німеччина ні. Замість референдуму Конституцію Євросоюзу затверджував Бундестаг. Причому все це супроводжувалося, я пам’ятаю, таким застереженням: німецький народ може помилятися. Розумієте?

Можете собі уявити, держава, яка перенесла наслідки помилок народу, воліє обходитися без референдумів! Гітлер провів десь 13 чи 14 референдумів. Відомо, чим усе це завершилося. А нам тепер це як манну небесну підносять.

У самому законі про референдум нічого поганого немає. І я вважаю, що він має бути, я ще 16 років тому казав, що потрібно створити відповідний механізм. Але ж ним треба користуватися дуже і дуже обережно. От скільки народу з 26 мільйонів українців, які беруть участь у виборах, знає, що ухвалено цей закон? Навіть деякі мої колеги-юристи не знають, що він прийнятий. Хто бачив цей закон, його текст? Хто його проаналізував? Так, він зараз уже опублікований. Але він навіть не обговорювався в країні.

Максимум кілька десятків із цих мільйонів людей проаналізували цей закон. Думаю, і двох десятків нема тих, хто проаналізував, розуміє та сприймає його. Народу не дали попередньо розібратись в цьому законі. Ухвалили — і все.

То хіба може цей інструмент бути використаний? Люди братимуть участь у референдумі і виступатимуть інструментами, навіть думаючи, що вони роблять добру справу, а насправді — робитимуть зло Україні.

— Цей закон може скасувати ВР?

— Ні. Лише Конституційний суд може визнати його неконституційним, а Рада може тільки призупинити його дію через зміни. Чи може замінити його іншим законом.

— Але ж цим законом Верховна Рада сама себе фактично вбиває.

— Так, влада отримала інструмент, коли фактично без парламенту можна ухвалювати закони.

— Парадоксальним є те, що сама Верховна Рада проголосувала за нього. Це через те, що дехто з депутатів не потрапляє до наступної?

— Та ні, багато хто з них узагалі не розуміє, за що натискає кнопки, просто виконує те, що наказують.

— Ви думаєте, вони не знали, за що голосують?

— Я вас прошу! Багато хто з них і в очі не бачив тексту закону і не мав його перед собою, коли голосував. Навіть коли було голосування в другому читанні, ніхто їм не роздавав того тексту. І 6 листопада також.

— Тепер лише Конституційний суд може зупинити цей закон. Та чи зупинить?

— Якщо КСУ скаже, що все нормально, то буде все нормально. Хоча все це не нормально.

04 грудня 2012 року

Розмовляла Лариса РУДЕНКО

//racurs.ua/84

13.07.2010 Олександр Єфремов. Зміна Конституції неминуча 

08.07.2010 Олександр Палій. Закон про референдум: як розшматувати, одурити і залишити щасливими

03.07.2010 Олександр Лавринович. Якщо закон про референдум буде ухвалений, щодо нікчемного закону про внесення змін до Конституції може бути застосоване народне вето 

10.06.2010 Сергій Головатий. Вища рада юстиції - це «гестапо» 

05.06.2010 Сергій Рахманін. Чорний квадрат Януковича 

03.06.2010 Виталий Червоненко. Не меняют своих взглядов только дураки

09.02.2010 Віктор Мусіяка. Щоб розширити свої повноваження, Президентові потрібно буде провести три референдуми

Олександр Мороз. Закон про референдум - шлях до диктатури

Здійснення безпосередньої влади народом через референдум – справжня ознака демократії. Невипадково в Конституції України це право передбачене. Тим не менше, сімнадцятий рік прийняття необхідного закону зволікалося. І ось нарешті він з’явився. Тішитися тим чи тривожитися? Схиляємося до другого, маючи на те багато підстав.

Нещодавно на телепрограмі у Шустера не вдалося це питання обговорити по суті. Завадила присутність на передачі популістів (прізвищ згадувати не варто), які використовують будь-яку можливість продемонструвати свою «турботу» про народ, забуваючи про тему передачі. А вона якраз – спосіб про народ потурбуватися. Або ж не про народ.

У доповіді міністра юстиції О. Лавриновича, у його коментарях кілька разів використовувався аргумент на зразок «… це ж добре, що ми даємо народу інструмент для реалізації його владних повноважень». Цю ж думку висловлював і молодий комуніст, очевидно не маючи змоги говорити інакше, бо за закон проголосували одностайно всі комуністи-депутати. А даремно, бо в контексті гасла «Ввернем страну народу» закон про референдум необхідний, але на основі цього закону можна заявляти про протилежний намір – відібрати країну.

Свого часу з групою народних депутатів першого скликання ми знайомилися з досвідом утвердження демократії в Швейцарії. Там є чому повчитися, бо цей досвід набувався впродовж семи століть. Не випадково на згадану телепередачу Савік Шустер запросив і представника цієї справді демократичної країни. Сидячи поруч, ми обмінювалися репліками і в його виступі теж прозвучала думка, - користуватися референдумом необхідно починати з місць. Для цього насамперед слід прийняти закон про місцеві референдуми і послідовно їх упроваджувати. Бо предметом таких референдумів мають бути абсолютно конкретні справи, що турбують людей, їхню думку зобов’язана враховувати і втілювати влада. Питання благоустрою, забудови, використання природних ресурсів і т.д. Навіть витрачання бюджетних коштів можуть (і повинні) вирішувати безпосередньо люди. Такого закону немає. Чому? Бо в багатьох випадках він поставить владу, найперше виконавчу, під контроль громад. Тому з цим законом, схоже, влада поспішати не буде.

А поставити народ під контроль влади, поставити повністю і остаточно – це ідея-фікс багатьох режимів. Український – не виняток. Відповідно підготовлений закон про Всеукраїнський референдум – найкращий для того інструмент. Продемонструємо це кількома аргументами, навіть не згадуючи про винятково нерегламентний, отже, антиконституційний порядок прийняття закону, про ігнорування всіх (більше тисячі, кажуть депутати) поправок до закону. До речі, це одне зобов’язує Конституційний Суд визнати закон неконституційним. Правда, дуже сумніваюсь, що спеціальний орган влади згадає, що він стоїть на захисті Конституції. А розробники закону просто забули, що є КСУ і його повноваження щодо деяких «референдумних» питань передбачені в Основному Законі. «Професіонали», так би мовити, працювали над його текстом. Такі ж і голосували.

Отже. Першим по суті пунктом (ст.3.3) закону є норма про Конституційний референдум: схвалення нової редакції Основного закону, внесення змін, скасування, втрата чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін…Придумати таке може тільки або неадекватна людина, або зловмисник. Ясно, що зроблено це з умислом. Бо ця норма безмежна, під неї можна підвести будь-що, а оздобивши питання «цукерочкою» на зразок скасування депутатської недоторканості чи скорочення чисельності парламенту, одержати більше ніж стовідсоткову підтримку населення. Це вже було в 2000 році.

Таким же предметом референдуму передбачені і звичайні закони. Це обурює. Не міг же не знати, не мав права не знати законодавець, що між безпосередньою і представницькою формою влади конкуренцію створювати не можна! Вони можуть лише доповнювати одна одну. Навіщо ж тоді в державі створюється представницький від народу орган – парламент? Може, у ініціаторів розрахунок ведеться на ставлення людей до нинішнього специфічного парламенту? Так він же вічно таким не буде. Але ж закон діятиме і жодна, неприйнятна режиму новація, навіть проведена через гостру дискусію в парламенті, не буде втілена в життя. Її відповідно «подадуть» і скасують.

Референдумом не можна писати закон чи його приймати. Це абсурд, що випливає з нав’язаних залежному Конституційному Суду висновків. Предмет референдуму – проблема і ставлення до неї, конкретної, зведене до відповідей «так» або «ні». З’ясувавши таким чином волю народу, депутати зобов’язані відобразити її у формі закону. Це професійна (принаймні, має бути такою) робота, інакше людям завжди нав’язуватиметься «кіт у мішку», коли за пропагандою від влади ховатиметься часто підступний інтерес її окремих представників.

Ті, хто голосував за закон, ніби не помітили ще одну недоречність. Брати участь у референдумі мають право громадяни від 18 і більше років. Це правильно. Але закон писати (бо що інакше законодавча ініціатива?) мають лише громадяни, котрим виповнився 21 рік. Так визначає Конституція. Що ж вище – закон чи Конституція? Риторичне запитання.

Багато нюансів документу в коментарі пропускаємо, бо, можливо, вони дискусійні. Але безспірні речі згадаємо.

У ст.28.1 при ініціюванні референдуму народом передбачено видання необхідного Указу Президента. Це право чи обов’язок? Тут не повинно залишатись місця для суб’єктивізму, і це слід відобразити в законі.

Якість і глибина рішення на референдумі залежить від створених для того умов. Одна з них – термін від указу до дня голосування. 50 днів для того – насмішка, тим паче, для питань, що мають загальносуспільне значення.

Хто рахуватиме голоси? Комісії, створені владою. Далі продовжувати не варто - в Україні унікальний досвід фальшування.

Не кращий і інший варіант. Процедура тут просто дублює горезвісний виборчий закон. І термін, 50 днів, знаходить своє пояснення. Скажімо, йдуть вибори до парламенту, трьохмісячна кампанія. В цей час влада організовує потрібну ініціативу і вибори та референдум (ст.44) суміщаються. Виборчі комісії стають і комісіями референдуму. Як вони формуються і т.д. – пояснювати не треба.

А як вводити, скажімо, рішення референдуму про відміну якогось закону? Він застосовувався, припустимо, тривалий час. У цей період сформувалися правовідносини, видано десятки чи сотні підзаконних нормативних актів. Ст.95 визначає: закон вводиться з першого дня оголошення підсумків референдуму. А що робити з усім, що було в сфері дії закону? Ясно, в законі про референдум потрібно передбачити необхідність прийняття у певний строк закону про прядок введення в дію рішення референдуму. Ми ж мали недолугу практику урядового декретування за ініціативою Л.Кучми. До цих пір деякі декрети – «закони навиворіт» – не замінені нормальними законами.

Зішлюся на ще одну пастку, яка гарантує: в Україні не передбачається проведення жодного референдуму за народною ініціативою, якщо зміст його хоч трохи зачіпає інтереси влади, зокрема Президента. Причому, ефективність такої пастки уже підтверджена попередньою практикою.

Йдеться про порядок фінансування референдуму. Про т.зв. фонд ініціаторів промовчимо. «Откуда дровишки?» – запитання поставив іще М.Некрасов. Мова про бюджетне фінансування. Для цього документ, уже підписаний Президентом, передбачає прийняття закону про зміни закону про бюджет. Хто вирішує це питання? Більшість у парламенті. Кому вона фактично підпорядкована? Знаєте. Чи проголосує вона за виділення коштів, якщо ініціатива «не та»? Ніколи.

От і вся суть інструменту для «народного волевиявлення».

Прийнятий закон – ще один спосіб узурпації влади. І в процедурі ухвалення, і в його змісті. Підозри, що висловлюються фахівцями стосовно прийняття такого документа, мають усі підстави. Закон зорієнтований на зміну важливих конституційних положень і одержання переваг виконавчої влади, Президента.

Це шлях до диктатури.

01.12.2012 р.

Олександр МОРОЗ, член Конституційної Асамблеї

//www.spu.pl.ua/post.php?id=11248

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

05.02.2013 Джанні Букіккіо. Конституційна реформа має стати завданням Верховної Ради, а не референдуму 

14.01.2013 Микола Оніщук. Політики, які мають президентські амбіції об'єктивно зацікавлені в тому, щоб обсяг повноважень глави держави не зменшувався 

04.01.2013 Виктор Янукович. Вопрос о проведении конституционного референдума будет зависеть от характера предложенных изменений 

12.12.2012 Томас Маркерт. Микола Мельник. Леонід Кравчук. Народ перестав боятися влади 

11.12.2012 Всеволод Речицький. Декілька міркувань щодо нового закону про референдум 

06.12.2012 Томас Маркерт. Закон про референдум... дає шлях процесу, який є неконституційним і сіє розбрат 

04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 

23.11.2012 Мирослав Попович. Леонид Кравчук. Даже президент не может решать судьбу закона 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

26.06.2012 Леонід Кравчук. Якщо Верховна Рада не захоче прийняти нову Конституцію, тоді останнє слово за народом 

21.06.2012 Марина Ставнійчук. Очевидно, будет референдум по внесению изменений в Конституцию