пʼятниця, 27 липня 2012 р.

Анатолій Селіванов. Щодо реалізації народовладдя через органи державної влади в Україні


Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя).

Влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу. Таким чином, Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5).

Таким чином, Основний Закон визначає дві форми народовладдя в Україні: реалізація влади народом безпосередньо та її здійснення через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У зв’язку з цим розрізняють представницьку та безпосередню демократію, в залежності від форми волевиявлення народу.

Загалом, представницьку форму здійснення народовладдя можна визначити як здійснення влади народом через спеціально уповноважені ним на те органи держави.

Згідно чинної Конституції України, народ безпосередньо обирає Верховну Раду України та Президента України, персональний склад яких формується шляхом загальнонародної виборчої процедури (статті 76, 103 Конституції України).

Верховна Рада України як представницький орган державної влади – парламент - є єдиним органом законодавчої влади, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п’ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Верховна Рада здійснює функції законодавчої влади у межах конституційного поділу влад. Конституційний принцип встановлює врівноваження органів законодавчої і виконавчої влади, коли жодна з них не має переваг. До основних рис народного представництва в парламенті можна віднести: вираження ним загальнонаціональних, а не корпоративних чи групових інтересів; демократична виборча система; здійснення парламентського представництва виборним, колегіальним органом, який функціонує на постійній основі; захищеність парламентського представництва конституційними та іншими правовими гарантіями; колективна політична відповідальність перед народом шляхом проведення загальнонаціонального референдуму про довіру парламенту; встановлення відносин між народними депутатами та виборцями.

Народ, обираючи представницький орган, зокрема парламент, дає йому мандат здійснювати народний суверенітет від свого імені.

Обрання безпосередньо народом як Парламенту, так і Президента, визначає момент делегування владних повноважень від верховного суб’єкта влади – народу, до конкретних уповноважених структур. Таким чином, народ делегує свої суверенні права державним організаціям, щоб вони від його імені та в його інтересах реалізовували цю передану владу, - здійснювали представництво.

В умовах конституційного закріплення положень про розподіл влад, кожен загальнонародний обраний орган має свою компетенцію та відповідні повноваження (визначені в Основному Законі, який приймає, знову ж таки, сам народ, або від його імені спеціальний представницький орган (парламент).
Безпосередньо народом формувати весь державний апарат є неможливим. Тому обґрунтованим є формування державної ієрархії органами первинного представництва, як такими, що безпосередньо уповноважені народом. Таким чином, система державної влади, яка отримує уповноваження від Верховної Ради України та Президента України, виступає відносно народу органами вторинного представництва. Це так зване квазіпредставництво, або представництво, опосередковане попереднім представництвом. Саме момент цієї опосередкованості, коли первинний орган, отримавши владу безпосередньо від народу, частково переделеговує її окремим державним структурам, є характерною рисою вторинного народного представництва. Чи можна вважати такий механізм представництва у здійсненні народовладдя прийнятним і достатнім?

За горизонтальною структурою до таких органів належать ті, які формуються як спільно Верховною Радою України і Президентом України, так і кожним із органів первинного представництва окремо.

Верховна Рада України здійснює законодавче забезпечення діяльності державного апарату (п. 3 ст. 85, п. п. 12, 14, 17, 21 ст. 92 Конституції України), а також безпосередньо обирає Голову, Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України); призначає на посади та звільняє з посад Голову та інших членів Рахункової палати (п. 16 ст. 85 Конституції України); Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17 ст. 85 Конституції України); половини складу Ради Національного банку України (п. 19 ст. 85 Конституції України); половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 20 ст. 85 Конституції України); висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (п. 25 ст. 85 Конституції України); призначення третини складу Конституційного Суду України (п. 26 ст. 85 Конституції України); обрання суддів безстроково (п. 27 ст. 85 Конституції України); призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України (п. 35 ст. 85 Конституції України).

До повноважень Президента України належить утворення, реорганізація та ліквідування за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п. 15 ст. 106 Конституції України).

Президент України утворює суди у встановленому законом порядку (п. 23 ст. 106 Конституції України). Відповідно до ст.19 Закону України «Про судоустрій України та статус суддів» суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

До компетенції глави держави також належить призначення за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їх повноважень на цих посадах (п. 10 ст. 106 Конституції України); призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях (п. 5 ст. 106 Конституції України); призначення половини складу Ради Національного банку України (п.12 ст.106 Конституції України); призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 13 ст. 106 Конституції України); призначення на посади та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань (п. 17 ст. 106 Конституції України); призначення третини складу Конституційного Суду України (п. 22 ст. 106 Конституції України).

Як слід оцінювати народовладдя відносно існування інституту спільної компетенції парламенту і Президента України? Щодо спільної компетенції Верховної Ради України та Президента України в аспекті визначення персонального складу органів державної влади, то Конституцією України (статті 106, 85) передбачено призначення Президентом України на посаду за згодою Верховної Ради України та Верховною Радою України за поданням Президента України певних посадових осіб.

Згідно із частиною першою статті 106 Конституції України Президент України: призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку (пункт 9); призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади (пункт 11); призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України (пункт 14).

Справедливо зазначає у своєму Рішенні від 27 квітня 2000 року Конституційний Суд України (справа про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб) стосовно демократичного принципу поділу влади, що «хоча органи законодавчої, виконавчої та судової влади є самостійними у своїй діяльності в межах наданих їм повноважень, проте стабільність конституційного ладу досягається чіткою системою їх взаємостримувань і противаг». Відносно уповноважуючої функції народовладдя в частині її здійснення органами первинного народного представництва це означає, що процес внесення Президентом України пропозицій щодо кандидатур для призначення на посади згідно з вимогами Конституції України повинен здійснюватись у взаємодії з Верховною Радою України в межах парламентських процедур. Положення Конституції України передбачають досягнення згоди між Президентом України і Верховною Радою України і у вирішенні кадрових питань. Такий підхід обумовлений з одного боку, виключним представницьким статусом парламенту (як єдиного законодавчого органу) та президента (як голови держави та гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина), а з іншого, - ключовим характером державних органів, відносно яких органи первинного представництва вирішують кадрові питання (мають «спеціальний статус через особливість призначення» Рішення № 2-рп/2003 від 28 січня 2003 року (справа про повноваження Президента України реорганізовувати центральні органи виконавчої влади).

Об’єктом у представницьких владних відносинах виступають суспільні відносини, які мають публічний інтерес, а відтак такі, що потребують нормативного закріплення та індивідуального владного регулювання. Разом із тим, вони мають виключення: не можуть бути об’єктом питання визначення та зміни конституційного ладу (стаття 5 Конституції України), зміни території України (стаття 73 Конституції України), які належать до виключної прерогативи Українського народу. Рішення Конституційного Суду України від 5 вересня 2005 року щодо виключного права Українського народу змінювати конституційний лад не пройшло імплементацію у Конституцію України. Чи потрібно вносити ці зміни? Не виступають самостійним суб’єктом органи первинного представництва і щодо внесення змін до розділу І «Загальні положення», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України», де до завершального владного впливу потребується народне волевиявлення на референдумі.

Прийняття та скасування Конституції за логікою статей 5, 85 та 156 Основного Закону має відбуватися виключно шляхом всеукраїнського референдуму. Що стосується внесення змін до Конституції України, то вона містить виключення змістовного та процедурного характеру, передбачені статтями 157, 158 Основного Закону. Внесення інших змін до Конституції залежно від характеру новацій можуть реалізовуватися через представницьку, так і через використання представницької та безпосередньої форми здійснення народовладдя

Перший варіант передбачає внесення змін до Конституції України, за виключенням Розділу І «Загальні засади», Розділу ІІІ «Вибори. Референдум», Розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України».

За цього варіанту законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (стаття 154 Конституції України).

Після внесення законопроекту до Верховної Ради він може розглядатися на пленарному засіданні лише після здійснення попереднього конституційного контролю з боку єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні (частина перша статті 147 Конституції України), тобто за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Конституції України).

За наявності такого висновку законопроект схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, і вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України (стаття 155 Конституції України). Процедура промульгації, право вето Президента України поширюється і на законопроекти про внесення змін до Конституції України, прийняті Верховної Радою.

Вітчизняна практика знає приклад, коли законопроект про зміни до Конституції може бути зумовлений рішеннями всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Конституційний суд України у своєму Рішенні N 3-рп/2000 від 27 березня 2000 року (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) виходячи з положень статей 69, 72 Конституції України, вважає, що у разі схвалення всеукраїнським референдумом за народною ініціативою питань про внесення змін до Конституції, ці питання є обов'язковими для розгляду і прийняття рішень відповідними органами державної влади в порядку, визначеному Конституцією України, зокрема її розділом XIII «Внесення змін до Конституції», та законами України.

Другий варіант передбачає внесення змін до Розділу І «Загальні засади», Розділу ІІІ «Вибори. Референдум», Розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» Основного Закону.

За цього варіанту законопроект подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови наявності висновку Конституційного Суду України про відповідність законопроекту статтям 157, 158 Основного Закону, та його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (статті 156, 159 Конституції України).

Таким чином, прийняття (скасування) та внесення змін до Конституції України передбачає збалансованість дій Президента України, народних депутатів України, Верховної Ради України при реалізації волі народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Безпосередня реалізація волі народу у вигляді всеукраїнського референдуму виступає як обов’язковий атрибут установчої функції народовладдя у випадку прийняття (скасування) Конституції або внесення змін до розділів, які закріплюють конституційний лад у державі.

Конституція України у ст.ст. 72, 74 встановлює умови, за яких Український народ безпосередньо здійснює компетенцію державного органу влади. Предмет всеукраїнського референдуму за народною ініціативою обмежений лише стосовно податків, бюджету та амністії, а відтак, здійснення народом законодавчих повноважень парламенту відносно інших питань є в сфері його правосуб’єктності. Втім, і в зазначеному випадку реалізація безпосередньої форми народовладдя повинна бути забезпечена відповідними органами державної влади.

В цьому аспекті, на окрему увагу заслуговує питання про можливість прийняття всеукраїнським референдумом законів України, внесення до них змін або скасування цих законів, тобто стосовно проведення законодавчого референдуму, а також питання, чи є такий референдум формою здійснення державної влади безпосередньо народом.

З цього приводу, Конституційний Суд України у Рішенні № 6-рп/2008 від 16 квітня 2008 року (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) зазначив, що референдум може бути проведений на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області (частина друга статті 72 Конституції України).

При цьому, положення статті 75 Конституції України, за яким єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, не означає, що народ безпосередньо на референдумі не може приймати закони, оскільки саме народ є єдиним джерелом влади в Україні (частина друга статті 5 Конституції України). Свою правову позицію Конституційний Суд України виклав у Рішенні від 14 грудня 2000 року №15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України): «Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам» (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини).

У статтях 91, 92, 93, 94 Конституції України послідовно регламентується порядок здійснення Верховною Радою України передбаченого пунктом 3 частини першої статті 85 Основного Закону України повноваження приймати закони: визначається необхідна для схвалення законопроектів кількість голосів народних депутатів України, коло питань, які вирішуються виключно законами України, а також визначаються суб'єкти права законодавчої ініціативи, порядок підписання, оприлюднення або повернення законів до парламенту для повторного розгляду і умови набуття ними чинності.

Положення частини 2 статті 94 Конституції України свідчить, що процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів, прийнятих референдумом.

Рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів є остаточним і не потребує будь-якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України.

В аспекті реалізації народовладдя через органи державної влади, доречно згадати про норму ст. 124 Конституції України яка визначає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Згідно частини 3 статті 32 нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних. Кримінальне провадженні у відношенні кількох обвинувачених розглядається судом присяжних у відношенні всіх обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд. Параграф 2 Глави 30 зазначеного Кодексу врегульовує питання провадження у суді присяжних, визначає порядок виклику присяжних, його права та обов’язки, відбір присяжних у суді, приведення присяжних до присяги, порядок наради і голосування у суді присяжних тощо.

Отже, використовуючи конституційно закріплені положення про розподіл влад, умовно виділяють такі підфункції: законодавча - здійснюється народом безпосередньо чи через загальнонаціональний представницький орган з метою вираження його інтересів і державної волі, втілюючи її в законах та інших актах законодавства; виконавча – здійснення народом через органи первинного та вторинного представництва діяльності, спрямованої на виконання законів та забезпечення життєдіяльності суспільства; судова – здійснення народом через органи вторинного представництва діяльності, спрямованої на захист прав і свобод громадян, вирішення спірних питань, що виникають в процесі розвитку суспільства.

На підставі аналізу чинного законодавства України можна говорити про контрольну функцію народовладдя, що полягає у поінформованості народу щодо здійснення делегованої влади та здатності подолання нелегітимних наслідків такої діяльності з її боку.

Нормативного закріплення окремі аспекти цієї функції знаходять у Законі України «Про Регламент Верховної Ради України», Законі України «Про статус народного депутата України», Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Законі України «Про звернення громадян», Законі України «Про інформацію», Законі України «Про об’єднання громадян», Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Законі України «Про телебачення і радіомовлення», Законі України «Про державну службу в Україні» тощо.

В аспекті питань реалізації народом наданої йому влади, слушно зазначити про закріплене у статті 38 Конституції України право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це принцип, який реалізується, в першу чергу, за допомогою політичних прав і свобод громадян.

Право громадян на управління державними справами – це реалізація принципу народовладдя, яка розкривається у низці конкретних правових форм здійснення громадянами згаданого права:

1) вибори (Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України», Закон України «Про вибори Президента України», Закон України «Про Центральну виборчу комісію»);

2) референдум ( Конституція України, Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», Закон України «Про Центральну виборчу комісію», Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

3) народні обговорення. Цей правовий інститут на конституційному рівні прямо не передбачений. Проте аналіз конституційних положень дає можливість зробити висновок про опосередковане регулювання народних обговорень через конституційні характеристики України, закріплення принципу народовладдя, права народу здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування (стаття 5), надсилати індивідуальні чи колективні звернення в державні органи і органи місцевого самоврядування (стаття 40), брати участь в місцевому самоврядування як інституті самоорганізації населення, що не входить в систему державної влади (статті 5, 38, розділ ХІ), необмеженість прямих форм народовладдя (стаття 69), виступати з ініціативою проведення референдуму (стаття 72).

Пряме правове регулювання всенародних обговорень (як інституту і як права громадян на особисту участь в законодавчому процесі) передбачено в інших законодавчих актах. Зокрема в статтях 114, 115 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» передбачена можливість винесення на всенародне обговорення законопроекту за наслідками першого читання. Зазначена процедура передбачає опублікування законопроекту у визначеному Верховною Радою друкованому засобі масової інформації для всенародного обговорення, доопрацювання його головним комітетом з урахуванням наслідків обговорення і подання на повторне перше читання.

Крім того, стаття 8 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» встановлює норму, що винесений на референдум проект закону, рішення обговорюється в межах України або тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проводитиметься референдум. Задля реалізації такої настанови, всі рішення, що стосуються референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації.

4) опитування громадської думки. Згідно статті 47 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» опитування громадської думки, що проводяться в іншому порядку, ніж передбачено цим Законом, або з питань, які відповідно до Закону не можуть виноситися на всеукраїнський та місцевий референдуми, не мають статусу дорадчого опитування громадян України (консультативного референдуму) і правових наслідків, що з цього випливають.

Отже законодавче закріплення отримали певні форми здійснення безпосередньої форми народовладдя. Такий статус зумовлений їх особливим значенням та вагомістю в системі демократії. Для концептуальної позиції важливо, щоб члени Комісії з питань народовладдя визначили достатність форм реалізації влади народом через державні органи (частина друга статті 5 Конституції України) або вказали на необхідність внесення змін щодо реального здійснення народовладдя в аспекті його забезпечення.

Законодавчі обмеження можливостей
реалізації народного волевиявлення

Звертаємо увагу членів Комісії, що особливу гостроту набувають питання, які вказують, що згідно статті 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією. Всеукраїнський референдум проголошується також за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. ст. 72-73).

У національному законодавстві передбачені наступні предмети референдумів:

1) визначення та зміна конституційного ладу в Україні (ч. 2 ст. 5 Конституції України);

2) затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень (ст. 156 Конституції України, п. 1 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

3) прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень, (п. 2 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

4) прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів (п. 3 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

5) питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них (ст. 5 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»);

6) зміна території України ( ст. 73 Конституції України);

7) з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, Президента України (ст. 13 Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»).

Разом із тим законодавчо закріплені обмеження на проведення референдумів щодо питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції України).

Аналіз чинного вітчизняного законодавств дозволяє, окрім того, виокремити певні обмеження щодо можливостей реалізації зазначеної конституційної норми.

Так, згідно Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» на всеукраїнський референдум не виносяться питання (ч. 3 ст. 5):

- віднесені законодавством України до відання органів суду прокуратури;
- питання амністії та помилування;
- питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян;
- питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Крім того, законом визначено обмеження щодо питань місцевого референдуму, а саме на місцеві референдуми не виносяться питання про:

- скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування;
- питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури;
- питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої Ради народних депутатів та її виконавчих і розпорядчих органів.

Законодавець у статті 6-1 Закону закріплює ще одне обмеження на проведення референдумів, згідно якого проведення референдумів з питань, що не відносяться до відання Республіки Крим та органів місцевого і регіонального самоврядування адміністративно-територіальних одиниць в Україні, не допускається, а результати таких референдумів визнаються такими, що не мають юридичної сили.

Обмежувальний характер щодо конкретного предмета референдуму мають також норми чинної Конституції України, якими чітко закріплено повноваження щодо призначення/проголошення всеукраїнських референдумів Президента України (частина перша статті 72, пункт 6 частини першої статті 106, частина перша статті 156) та Верховної Ради України (частина перша статті 72, стаття 73, пункт 2 частини першої статті 85).

Законодавець також визначив певні обмеження в частині кількісного визначення обмеження осіб, що взяли участь у референдумі. Так, частиною 8 статті 41 Закону визначено, що референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування, а референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України визнається таким, що не відбувся, якщо у ньому взяло участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених у списки для голосування.

Певним видом обмеження можна вважати також норму, згідно якої повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (статті 156, 159 Конституції України).

По цих питаннях членам Комісії необхідно визначитись для вирішення обсягу необхідних конституційних змін (положення статті 5 Конституції України, або визнати мотивацією відсутність внесення змін до положень частини першої статті 5).

25.07.2012
Прес-служба Президента України Віктора Януковича
//www.president.gov.ua/news/24878.html

16.10.2012 Доповідь Комісії з питань здійснення народовладдя щодо розуміння і реалізації конституційних положень «влада народу» 

Фото Макс Левин
//lb.ua/news/2011/08/24/111802_militsiya_primenila_k_mitinguyushchim_.html

Немає коментарів: