понеділок, 18 червня 2012 р.

Микола Оніщук. В процес відправлення правосуддя потрібно залучити безпосередньо народ


17 травня 2012 року 2012 року розпочала діяльність Конституційна Асамблея. Розкажіть, будь ласка, читачам «Юридичної газети» за якими основними принципами працюватиме Асамблея? Який механізм прийняття рішень?

- Варто зауважити, що Конституційна Асамблея в сесійному режимі ще не розпочала свою роботу. Вона створена відповідно до Указу Президента, а відтак говорити про те, що Асамблея розпочала свою роботу можна буде, коли відбудеться її перше засідання, де, очевидно, як це повідомлялося у засобах масової інформації, виступить Президент із своїм попереднім концептуальним баченням сутності конституційних змін, їх ідеології, доктрини, мети і завдань. Що стосується принципів, за якими має працювати Асамблея, то вони викладені в самому Указі, я не хотів би коментувати, оскільки на цей час формально правовим підґрунтям для роботи Конституційної Асамблеї є якраз Положення про Асамблею, яке затвердив президент своїм Указом.

Що стосується механізму прийняття рішень, то ця проблема також вирішена в Положенні: там йдеться про кваліфіковану більшість для повноважності її засідань.

- Чи можемо ми говорити про внесення суттєвих змін до Конституції в ході роботи Асамблеї?

- Не можна сказати, що всі розділи в чинній Конституції будуть однаково потребувати внесення змін, але якщо, наприклад, говорити про чинний розділ Конституції, який регулює питання правосуддя, то на моє переконання, ці зміни мають бути суттєвими. Доволі значущим можуть бути зміни, які стосуються організації влади в Україні. Якщо Конституційна Асамблея дійде висновку щодо доцільності зміни системи організації влади, зокрема, відмови від президентської - і переходу до парламентської форми правління, у такому випадку обсяг повноважень, тобто компетенція Верховної Ради, Президента, уряду буде переглянута.

- Правда, що Ви багато не чекаєте від цих змін, хоча й визнаєте, що на разі вони необхідні? Чому?

- Це стосується, власне, змін до конституції, які є необхідними. Але чи вдасться домогтися ухвалення цих змін? Тут у мене є сумніви. Сумніви ґрунтуються на тому, що наприклад, посилення президентської форми правління, президентських повноважень, якщо це буде запропоновано, не будуть підтримані опозицією, і швидше за все не будуть підтримана і громадянами на тлі тих внутрішньополітичних процесів, які розвиваються в Україні. Внесення змін до Конституції потребує не простої, а кваліфікованої більшості – 300 голосів. Таким чином, це швидше за все вказує на малу ймовірність схвалення парламентом такого роду змін. 

На разі схожою є і ситуація щодо пропозиції запровадження парламентської форми правління, яка сьогодні є найбільш усталеною формою організації влади на європейському континенті. Президентських режимів в Європі практично вже не існує. Така пропозиція, попри те, що вона виглядає більш сучасною доктринально, більш привабливою, оскільки є адаптованою і випробуваною європейським демократіями, може зачепити певні кар’єрні устремління тих чи інших лідерів опозиції. І - знову таки, вже з інших мотивів вони можуть не підтримати ці пропозиції. Тому сьогодні відстоюючи точку зору, що конституційні зміни необхідні, разом з тим я висловлюю певний песимізм стосовно можливості їх ухвалення парламентом. Навіть наступного скликання.

До речі, парламент наступного скликання, очевидно, буде ще більш малопридатний для вирішення таких концептуальних змін. Я маю на увазі ту обставину, що його структурованість і одностайність не буде виглядати такою переконливою як сьогодні. Про це говорять дані соціології. Варто очікувати, що новий парламент буде іншим, як з точки зору більшої кількості його суб’єктів - фракцій, так і з точки зору амбіцій (як фракцій, так і їхніх керівників).

- Ця тенденція до подрібнення, розкрупнення, про яку Ви говорите, як вона відобразиться на українському парламентаризмі?

- Зараз можна констатувати лише соціологічні дані, а вони говорять про те, що, очевидно, в парламенті будуть нові суб’єкти: це і «Фронт змін», і, «Свобода», «УДАР» Кличка та, гіпотетично, «Україна вперед» з Наталією Королевською.

Це вірогідні, очікувані суб’єкти парламентської діяльності, які, не думаю, що вже будуть готові сходу взятися за Конституцію. Таке подрібнення обумовить більшу договірну складову в діяльності парламенту. Тобто централізованими методами керувати парламентом, як це відбувається на сьогодні, коли є фракції, які діють надзвичайно синхронно в плані підкорення єдиній волі, вже не вдасться. Після парламентських виборів, що очікуються, таке явище відійде в минуле і поступиться швидше договірній практиці формування позицій Верховної Ради з тих чи інших питань. Тобто сталої більшості на всі випадки, очевидно, вже не буде. Це ж поширюється і на конституційний процес, - оскільки розгляд і схвалення конституційних змін прийдеться вже на долю наступної Верховної Ради.

- Зовсім нещодавно Президент підписав новий Кримінальний-процесуальний кодекс, не за горами прийняття нової редакції Закону «Про адвокатуру», і ось зовсім нещодавно – 17 травня цього року створена Конституційна Асамблея (на базі Науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї). Як Ви вважаєте, чи не багато змін за останній час, за такий короткий проміжок часу? Чи не стане швидкість заручником якості та чи не поспішає Президент з такими глобальними змінами?

- В частині реформи кримінальної юстиції я хочу зауважити, що та концепція реформи кримінальної юстиції в Україні, яка була підготовлена свого часу ще коли я головував в Національній комісії зміцнення демократії та утвердження верховенства права, а потім будучи Міністром, якраз передбачала системність реформи, її комплексність. Йдеться про те, що якщо в основі цієї реформи стоїть новий КПК, то законодавчими новелами чи законодавчими рішеннями, які мали забезпечити цю реформу якраз мала бути нова редакція закону «Про прокуратуру», закону про органи досудового розслідування, до речі, в складі яких мав бути сформований Національний комітет по боротьбі із корупцією чи то Національне бюро по розслідуванню злочинів державними посадовцями I-III рівня, суддями, прокурорами, а також нова редакція закону «Про адвокатуру».

Це якраз той випадок, коли системність є бажаною, більш того, необхідною, тому що без відповідних законодавчих змін в системі органів, які безпосередньо беруть участь як в кримінальному судочинстві, так і у кримінальному розслідуванні справ, говорити про якісний ефект від впровадження реформи буде складно. Тому внесення змін до відповідних законів є необхідною запорукою реальних змін в системі кримінальної юстиції.

Звісно, що за всіх умов, сам законодавчий процес має продукувати якісні правові норми. Йдеться про те, щоб законодавчі ініціативи були узгоджені між собою, щоб вони не вступали в конкуренцію, протиріччя, і щоб сам задум - гуманізувати кримінальну юстицію, забезпечити реальну а не декларовану змагальність сторін процесу, і дати їм відповідні процесуальні механізми для цієї змагальності – цей задум якраз має бути забезпечений шляхом внесення змін до усіх названих законів. Тому мене тут швидкість не лякає. Скажу відверто, що інколи - до певної міри - це буває і на користь реформі, тому що за своїм визначенням будь-яка зміна, і це стосується не тільки законодавства, а і життя взагалі, дається значно складніше ніж їх відсутність.

- Як це співвідноситься і глобальними змінами? Чи може ускладнити роботу над змінами до Конституції?

- Коло людей і осіб, які будуть зайняті підготовкою змін до Конституції не співпадає із тими суб’єктами законодавчого творення, які опікуються питаннями кримінальної юстиції. Це різні сфери, різні фахівці, різні завдання і різні предмети. Тому, тут прямого зв’язку немає.

- Здається, в громадянах промовляє негативний досвід, зокрема, Податкового кодексу, який КПК може повторити: прийняли, щось не спрацювало, поміняли – один раз, другий, і практика не встигають за змінами. Коли мова заходить про судову реформу, йдеться про досить великий масив нормативних актів, під який необхідно підлаштуватися. З одного боку, створюється Вища рада юстиції, наприклад, і дуже швидко її структура перестає відповідати конституційним принципам…

- Я таких загроз, про які Ви говорите, не відчуваю. Тому що предмет законодавчого регулювання в сфері кримінальної юстиції, новації в сфері кримінальної юстиції, вони доктринально визначені. І ця доктрина змін має обслуговуватися і має забезпечуватися відповідними нормативними новаціями по змісту відповідних названих вище законодавчих актів.

- Наскільки нам відомо, Ви підтримуєте вимогу Ради Європи щодо заборони суддям, призначеним вперше, розглядати справи щодо злочинів, за які передбачається покарання більше п’яти років позбавлення волі. А як Ви ставитеся до альтернативних пропозицій взагалі ліквідувати інститут призначення суддів вперше або зменшити строк їх призначення до трьох років?

- Висновки Ради Європи співпадають із моїм давнішнім баченням щодо заборони суддям, які призначені на п’ятирічний термін, розглядати складні кримінальні справи, де покарання може перевищити п’ять років. Очевидно це виправдано тим, що політична практика в нашій країні (відома справа Кірєєва стосовно Тимошенко) поставила під сумнів довіру суспільства до здатності молодих суддів зберігати незалежність та неупередженість від політичних інститутів. Мушу сказати, що хоча суддівський досвід сам по собі не є гарантією незалежності, тим не менше, зрозуміло, що це надто складне психологічне випробовування для молодих людей, яке може завадити обраній ними судовій кар’єрі. У такій справі, що називається, легко «обломити зуби», тому пропозиція щодо обмеження повноважень суддів, призначених вперше, видається слушною.

- Першим етапом діяльності Асамблеї буде напрацювання ініціатив та пропозицій. Я так розумію, Ви плануєте подавати власні пропозиції? Які саме?

- Ви знаєте, що робота в Конституційній Асамблеї буде організована по напрямках. Я швидше за все увійду у склад комісії, яка займатиметься судово-правовою реформою. І одна із пропозицій, яку я буду висловлювати, полягає у тому, щоб взагалі відмовитись від так званого іспитового призначення суддів на 5 років. Або ж скоротити цей термін до 2 років. Я радше схильний до того, щоб підняти віковий ценз судді до 29 років, одночасно підвищити рівень кваліфікаційних вимог до кандидата на посаду судді, натомість відмовившись від першого призначення як такого.

Замість цього мають з’явитися два компенсатори, про які я сказав: підвищення вікового цензу і більш складна процедура доступу до професії судді, включаючи спеціальну підготовку кандидата на посаду судді, яка, до речі, передбачена Законом «Про статус суддів і судоустрій». Йдеться про те, що суддя, який вже отримав доступ до права пройти стажування на посаду судді, як це, наприклад, роблять французи, навчався в національній школі суддів. Тобто ця пропозиція буде зводитися до того, щоб взагалі відмовитися від першого, так званого, іспитового призначення суддів. Тоді відпаде пропозиція щодо обмежень суддів, призначених вперше, слухати певні категорії справ. Це, зокрема, пояснюється тим, що існують кримінальні справи в злочинах, за які передбачено більше покарання, ніж 5 років, але вони можуть бути відносно простими з точки зору процесу: для прикладу, доказування вбивства, коли є свідки, дані експертиз, коли є очевидні інші докази винуватості особи. Навіть коли суддя не є досвідченим, тобто призначений уперше, мені здається, що за таких обставин складнощів із кваліфікацією злочинів, обранням міри покарання не буде.

Коли ж справа стосується зловживання службовим становищем, інших посадових злочинів особами I-III категорії, чиновниками високого рангу, суддями, прокурорами, ось тут вже складніше.

- Тобто Ваша ідея полягає у тому, щоб стажування виключало цей термін 5-річний?

- Йдеться про те, щоб суддів призначали на посади у віці не молодше 29 років, а умовою доступу до роботи, крім наявності вищої юридичної освіти та складання відповідних іспитів, було також дворічне навчання у національній школі суддів, яке включатиме в себе і стажування, - не тільки в судах, а й в прокуратурі, в адвокатів.

Варто брати до уваги, що в кримінальному процесі завжди є як сторона звинувачення, так і сторона захисту. Тобто кандидат повинен побувати в кожній лаві: і в адвокатській, і в лаві сторони звинувачення, і, власне, в суді: для того, щоб мати розуміння і досвід відправлення правосуддя. І тоді він буде призначатися безстроково. Незмінюваність є однією з гарантій незалежності судді, яка вже акцептована сучасним світом.

- У лютому цього року Олександр Лавринович зауважив, що структура Вищої ради юстиції не відповідає загальним європейським нормам і конституційним приписам. Яка Ваша думка з цього приводу? Чи потребує процедура обрання членів ВРЮ доопрацювання?

- Добре, що мій наступник теж вважає, що порядок формування і структура ВРЮ не відповідає загальним європейським стандартам. На разі, для багатьох правників і політиків, які опікуються справами судової системи, ця деформація української правової системи стосовно статусу та функціонування ВРЮ, уже давно відома. Тим не менше, чим більше прихильників такої ідеї і розуміння невідповідності функціонування ВРЮ, принципів її формування, засад, складу європейським нормам, тим краще. І це лише може додати оптимізму, в плані того, що під час підготовки змін до Конституції у частині правосуддя, у цієї ідеї – ідеї деполітизувати ВРЮ, вивести з її складу посадовців політичних інститутів (таких як Адміністрація Президента, Верховна Рада України тощо), а натомість довести кількість представників суддівського корпусу, обраних безпосередньо суддівським корпусом, до більшості у складі ВРЮ, - буде більше прихильників. Відповідно, вірогідність внесення відповідних конституційних ініціатив з боку Президента стосовно цього буде лише збільшено. Ще раз наголошую, що це той секрет, який вже відомий щонайменше останні 3-5 років, проте до цього часу не було політичної волі, щоб високопосадовці правлячої політичної партії могли собі дозволити почати говорити про необхідність реформи ВРЮ.

Хочу зауважити, що я цю тему порушував неодноразово, - і коли працював Міністром юстиції, і після відставки, - говорячи про необхідність привести діяльність ВРЮ до усталених апробованих, тобто перевірених досвідом, європейських стандартів. Схоже на те, що тепер політична воля на зміни у цьому сегменті, якщо не існує як така, то принаймні дозволяє говорити про це і тим, хто раніше відповідного мандату не мав.

- Прокоментуйте, будь ласка, рішення Конституційного Суду у справі про висування кандидатів у народні депутати України за змішаної виборчої системи. Яке значення воно має для дотримання конституційного принципу рівного виборчого права?

- Скажімо так, я не бачу тут якогось вираженого політичного контексту. Звісно, можна провести доволі розлогу теоретичну дискусію,чи порушує це принцип рівного виборчого права - як пасивного (бути обраним, тобто мати право висуватися), так і активного: суб’єкт виборчого процесу мав би скористатися на його вибір будь-якою можливістю висунутись кандидатом в депутати, в тому числі чи по округу, чи по партійному списку, чи одночасно і там, і там.

Тим не менше рішення КСУ є, і реакція мала місце. Не думаю, що вона якось суттєво чи навіть несуттєво вплинула на можливості тих чи інших політичних партій чи кандидатів у депутати щодо їх обрання. Швидше за все – ні. Можливо це зачепило чиїсь персональні інтереси, хто хотів мати «дубляж», гарантії обрання: якщо не пройду в окрузі, то буду за списком. Але нічого спільного із суспільним інтересом це не має. Тут треба казати правду.

- Ви є прихильником запровадження в українську судову систему виборних мирових суддів. Чому?

- Кількість людей в Україні, які знають, що таке мирові судді, та які цю тезу популяризують, можна перерахувати по пальцях. І даремно, у тому розумінні, що інститут мирових суддів досить активно використовувався у Російські імперії ще з 1864 року, коли була здійснена судова реформа (йдеться про затвердження Олександром ІІ Судові статути Російської імперії). Це було буржуазне суспільство, яким ми, до речі, на сьогодні і є. Таким чином, цей інститут досить активно використовувався при царському режимі, коли, здавалося б, уряд, централізована влада не мала б бути зацікавлена у тому, щоб мати суддів, які виведені з системи і можливостей прямого впливу держави, політичних інститутів.

Здається, час для серйозного професійного обговорення цієї теми настав. Настав час, з моєї точки зору, і для політичного осмислення щодо можливості запровадження інституту виборних мирових суддів. Чому? Сьогодні чи не найголовнішою проблемою української судової системи є залежність судів і суддів. Ми можемо констатувати це з більшою чи меншою одностайністю. Але, тим не менше, це доконаний факт. І на порядку денному – напрацювання рецептів, внесення пропозицій, як цю проблему вирішити. Звісно, є такі фундаментальні речі як підвищення рівня правової культури, ліквідація правового нігілізму, правової освіченості нації. Але це речі, які не здобуваються впродовж одного чи двох років. Для цього потрібні десятиріччя. Відтак, існує потреба у більш ефективних, більш конкретно визначених у часі рішень, які зможуть унеможливити чи суттєво зменшити ризики впливу на судову систему. Найбільш очевидне з них – це підняти рівень народного, суспільного контролю за діяльністю судів, більше того - безпосередньо народ залучити в процес відправлення правосуддя, що, відповідно, обмежує можливості держави, політичних інститутів впливати в такому випадку на правосуддя.

Що я маю на увазі? Давайте візьмемо резонансну політичну судову справу з тією ж Тимошенко чи Луценко. Якби в Україні був запроваджений суд присяжних і право особи, що кримінально переслідується, – вимагати такого суду, судове рішення могло б бути не таким, як цього прагнули ті чи інші зацікавлені особи, в тому числі прокуратура, яка пред’явила обвинувачення.

Виборні мирові судді не фінансуються з державного бюджету, це судді, які обираються громадою, що означає, що їхня залежність від політичних інститутів, від органів виконавчої влади є значно меншою. Таким чином, це не просто ідея «гарний чи поганий інститут», а концепт з погляду зменшення можливостей для адміністративного, тобто політичного втручання, із залученням до правосуддя безпосередньо народу.

Йдеться також і про запровадження суду присяжних, який має встановлювати наявність факту скоєння злочину і вини особи у її скоєнні. Не та модель, яка сьогодні реалізована - народні засідателі, які приймають рішення разом із суддями з усіх питань процесу - а саме суду присяжних як суд факту, з чітко визначеною власною компетенцією в системі кримінального судочинства, яка не залежить від компетенції професійного судді. Саме суд присяжних – дає відповідь на запитання: чи був злочин, і чи ця особа має вину щодо його скоєння? А суд права – це вже професійний суддя, який визначає кваліфікацію і призначає міру покарання. Тобто він виконує правову роботу.

Я дивлюсь на інститут виборних мирових суддів саме з токи зору суттєвого звуження впливу політичних інститутів (насамперед, органів виконавчої влади) на відправлення правосуддя. Звісна річ, що у сегменті компетенції, порядку відправлення правосуддя, здійснення судочинства, це вже питання законодавчого регулювання. Але поки що - на цьому етапі - я хочу обмежитись саме акцентом на розумінні природи і завдань мирового судочинства. Ніщо інше, (хіба що ми в законі запишемо, що телефонний дзвінок на адресу судді карається позбавленням волі довічно), не відвадить можновладців і посадовців від зловживань. Тому що ми знаємо, що залежність формується від багатьох чинників, які не завжди навіть піддаються правовій ідентифікації.

- Але ж це палка у двох кінцях: з одного боку ми говоримо про правовий нігілізм, з іншого – про інститут мирових суддів. Чи готова українська правосвідомість для зазначених новел з огляду на політичну заангажованість наших громадян?

- Досить типове запитання із сумнівами. Введення інституту мирових суддів насправді не замінює державних суддів.

Треба мати на увазі, що мирові судді матимуть власну компетенцію вирішувати місцеві спори – господарські, цивільні та дрібні кримінальні справи - і стосуються, я сказав би, щоденних питань спірних відносин між громадянами. Тобто мирові судді мають взяти на себе основне навантаження для того, щоб вирішити питання доступності правосуддя, його швидкості та оперативності. При цьому вони мають обиратися на три роки або місцевими радами, або ж громадою безпосередньо.

Громадяни сьогодні змушені звертатися в систему державної юстиції з її розгалуженою спеціалізацією, інстанціями, сплатою мита, з запрошенням адвокатів. Мировий суддя у цьому сенсі є більш доступним: його рішення може бути переглянуто лише в порядку апеляції місцевим судом і це рішення є остаточним.

Таким чином, це, по-перше, суд з незаангажованим суддею, бо він обирається громадою і в нього є ризики, що він не зможе бути обраний, по-друге, це правосуддя, яке здійснюється суддею, що фінансується не лише з державного бюджету, тобто він не залежить від уряду. І, по-третє, це правосуддя, яке здійснюється швидко і значно дешевше. Тому ще раз хочу наголосити: це не має ніякого відношення до уставленої процедури призначення суддів державних судів усіх рівнів і в усіх інстанціях. Бо, коли ведеться суспільна дискусія на цю тему, то у громадян може скластися враження, що насправді йдеться про виборність суддів усіх рівнів. У той час як йдеться лише про виборність цієї нової ланки судової системи України. Інститут мирових суддів успішно функціонує в Російській Федерації відповідно до закону від 17 грудня 1998 року.

Бесіду вела Катерина Бутовченко
"Юридична газета", 12 червня 2012 р., № 24
//www.ilp.kiev.ua/node/498
//www.ilp.kiev.ua/node/108



Немає коментарів: